Читати книгу - "Айвенго"

Уздовж огорожі були влаштовані особливі галереї. Ці галереї були обвішані драпіруваннями й вистелені килимами. На килимах були розкидані подушки, щоб дами й знатні глядачі могли тут розташуватися з якнайбільшими зручностями. Вузький простір між цими галереями й огорожею було надано дрібнопомісним фермерам, так званим йоменам, так що ці місця можна порівняти з партером наших театрів. Що ж стосується простолюду, то він повинен розміщатися на дернових лавах, улаштованих на схилах найближчих пагорбів, що давало глядачам можливість споглядати бажане видовище вище галерей і чудово бачити все, що відбувалося на арені.

Крім того, кількасот людей сиділи на гілках дерев, що облямовували галявину; навіть дзвіниця найближчої сільської церкви була обліплена глядачами.

Посередині східної галереї, саме проти центру арени, було влаштоване підвищення, де під балдахіном із королівським гербом стояло високе крісло на взірець трону. Довкола цієї почесної ложі юрмилися пажі, зброєносці, варта в багатому одязі, і з усього було видно, що вона призначалася для принца Джона та його почту.

Навпроти королівської ложі, у центрі західної галереї, піднімався інший поміст, прикрашений ще строкатіше, хоча не так розкішно. Там також був трон, оббитий червоною та зеленою тканиною, він був оточений безліччю пажів і молодих дівчат, найкрасивіших, яких могли підібрати, і всі вони були ошатно вбрані у найвитонченіші костюми, теж зеленого й червоної кольорів. Ложа була прикрашена прапорами, на яких були зображені простромлені палаючі серця, що спливають кров'ю, луки, сагайдаки зі стрілами та інші емблеми торжества Купідона. Саме тут красувався напис «La Royne de las Beaulte et des Amours», тобто цей почесний трон призначений був для королеви кохання й краси. Але хто стане цією королевою, було невідомо.

А тим часом глядачі різних звань юрмами сунули до арени. Уже чимало сварилися через те, що хтось намагався зайняти неналежні їм місця. У більшості випадків суперечки досить безцеремонно вирішувалися сторожею, яка для переконання найзавзятіших сперечальників пускала в хід руків'я своїх мечів і ратища сокир. Коли ж суперечки через місця зчинялися між поважнішими особами, їхні претензії вирішувалися двома маршалами[33] ратного поля: Вільямом де Вівілем і Стівеном де Мартівалем. Ці маршали, озброєні з голови до ніг, роз'їжджали туди-сюди ареною, підтримуючи серед публіки суворий порядок.

Помалу галереї наповнилися лицарями й дворянами; їхні довгі мантії темних кольорів утворили приємний контраст зі світлим і веселим вбраннями дам, яких тут було ще більше, ніж чоловіків, хоча здавалося б, що такі криваві й жорстокі забави мало привабливі для прекрасної статі. Нижні галереї й проходи незабаром заповнилися заможними йоменами й біднішими дворянами, які через злидні або невисокий статус не зважувалися зайняти почесніші місця. Зрозуміло, що саме в цій частині публіки найчастіше відбувалися непорозуміння через право на першість.

— Нечестивий пес! — викрикував літній чоловік, чий потертий одяг свідчив про бідність, а меч на боці, кинджал за поясом і золотий ланцюг на шиї говорили про претензії на знатність. — Син вовчиці, виродок! Як ти смієш штовхати християнина, так ще й нормана зі шляхетним дворянським прізвищем Мондідьє!

Ці різкі слова були звернені не до кого іншого, як до нашого знайомого, Ісака, який, цього разу багато вбраний, у чудовому плащі, протискувався крізь юрбу, намагаючись знайти місце в передньому ряді нижньої галереї для своєї дочки, красуні Ребекки. Вона приїхала до нього в Ашбі й тепер, вчепившись за його руку, тривожно роззиралася, перелякана загальним невдоволенням, викликаним, напевно, поводженням її батька. Ми бачили, що Ісак бував боягузливим у деяких випадках, але тут він знав, що йому боятися нема чого. За такого скупчення народу жоден із найзахланніших і найзлісніших його пригноблювачів не зважився б його скривдити. На таких збіговиськах євреї перебували під захистом загальних законів, а якщо цього було недостатньо, у юрбі дворян завжди виявлялося кілька знатних баронів, які з приватних інтересів були готові за них заступитися. Крім того, Ісаку було добре відомо, що принц Джон клопочеться про те, щоб позичити в багатих євреїв у Йорку велику суму грошей під заставу коштовностей і земельних угідь. Ісак сам був причетний до цього й чудово знав, як хотілося принцові швидше залагодити справу. А тому він був упевнений, що у разі неприємних зіткнень принц неодмінно заступиться за нього.

Ісак сміло протискувався вперед і необережно штовхнув норманського шляхтича. Однак скарги старого викликали обурення оточуючих. Високий йомен у зеленому сукняному костюмі, з дюжиною стріл за поясом, зі срібним значком на грудях й величезним луком у руці, різко повернувся, його стемніле від засмаги й вітрів обличчя, як смажений горіх, спалахнуло гнівом, і він порадив євреєві запам'ятати, що хоч він і надувся, як павук, висмоктуючи кров своїх нещасних жертв, але павуків терплять, поки вони сумирно сидять по кутах, а тільки-но вони вилізуть на світло — їх придушують. Його погрози, різкий голос і суворий погляд змусили єврея позадкувати. Цілком імовірно, що Ісак і забрався б подалі від настільки небезпечного сусідства, якби в цю хвилину загальна увага не була прикута появою на арені принца Джона та його численного й веселого почту. Він складався почасти зі світських, почасти з духовних осіб. Серед духівництва був і пріор із Жорво, у найвитонченішому костюмі, відповідно до свого сану він міг собі це дозволити. Хутро й золото рясно прикрашали його одяг, а носаки його чобіт були загнуті так високо, що випередили й без того безглузду тодішню моду, і їх можна було прив'язати не те що до колін, а аж до пояса, тож вершник не міг устромити ногу в стремено. Втім, це не бентежило галантного абата. Можливо, він навіть радий був нагоді виявити в присутності такої численної публіки й особливо дам своє мистецтво триматися на коні, обходячись без стремен. Решта почту принца Джона складалася з його улюбленців — начальників найманого війська, декількох баронів, блудливої зграї придворних, а також лицарів ордена Храму та йоаннітів.

Тут не зайвим буде зауважити, що лицарі цих двох орденів вважалися ворогами Ричарда: під час нескінченних свар у Палестині між Філіпом Французьким і англійським королем вони прийняли сторону Філіпа. Усім було відомо, що саме завдяки цим чварам всі Ричардові перемоги над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим закінчилися невдачею; плодом же завойованої слави було лише ненадійне перемир'я, укладене із султаном Саладіном. Із тих самих політичних міркувань, якими керувалися їхні побратими у Святій Землі,