Читати книгу - "Муссоліні"

Тому ми не натякаємо на муссолінізм як уособлення або синонім того «міфу» або «культу» Муссоліні, на якому затримались у попередньому розділі. Ми також не посилаємося на критичний тон, яким користувався Боттаі, коли описував у своїх мемуарах спад і регрес режиму, що з плином часу дедалі більше зміцнював позиції навколо особистості Муссоліні, у тому числі, зі структурно-державної точки зору: адже муссолінізм слугував основою для символічно-юридичної легітимізації системи фашистської влади68. В нашому контексті муссолінізм – не форма суцільної відданості Лідерові, яка заохотила величезну кількість людей, що повірили у фашизм, і про яку ще в 1926 році пристрасно свідчив письменник Маріо Карлі, екс-ардіті[22], екс-фіумініст[23], фашист-футурист: «Муссолінізм є найдосконалішою та достеменною формою фашизму. Не може бути багато форм фашизму, і ця форма народилася насамперед у голові й у волевиявленні Муссоліні, він випромінював її навколо себе, немов подовження своєї великої пророцької душі, та день у день підтримував її ідеологічним динамізмом»69.

Проте критичне ставлення не завадить у ході аналізу тих інтерпретацій, в яких автори починають із розрізнення між фашизмом і муссолінізмом, а врешті-решт асимілюють перше з другим, применшують, а то й зовсім розчиняють складне політико-ідеологічне явище в діях і трудах його засновника. Йдеться про інтерпретації, які в історіографічному плані частково та імпліцитно беруть початок у комплексному методі дос­лідів Де Феліче.

Іншими словами, італійці не знайшли себе ані в політичній, ані в духовній, ані в соціальній революції, замисленій і поширеній цілою низкою теоретиків і практиків на хвилі радикальних інтелектуальних і матеріальних хвилювань, які хоч і захопили Італію в перші два десятиліття двадцятого століття своїми благородними намірами та рішучістю, але виявилися занадто поверхневими й, зрештою, потрібними лише тому, хто вигадав фашизм, перетворивши його згодом (незважаючи на деякі початкові труднощі) на ексклюзивний інструмент своєї влади та власний політичний проект.

Одним з недоліків такої інтерпретації, на нашу думку, є персоналізація історичної ситуації – а саме фашизму спочатку як руху, а відтак як режиму, адже тут було задіяно стільки взаємопов’язаних факторів, що пояснити перебіг подій винятково особистими якостями та діями Муссоліні було б важко. Хоча його роль, безперечно, була провідною й тому потребує аналізу і тлумачення під кутом зору тієї концепції влади, що була притаманна фашизму, і тієї структури правління, яку він запровадив, спираючись на ідеологію, центральну роль в якій (ми вже привертали до цього увагу) відігравала постать «харизматичного лідера».

Насправді, важко уявити суцільну орієнтованість на одну конкретну людину в умовах, коли і внутрішня природа фашистського руху, і його ідеологія – обидві мали революційний характер, прагнули заснувати новий політичний, економічний і соціальний порядок, нову ментальність, зовсім іншу політичну антропологію. Муссоліні не був тираном у класичному значенні слова, що прийшов подолати хаос і відновити минулий порядок, він був політичним диктатором двадцятого століття – періоду великих ідеологічних пристрастей, масових революційних рухів і «міфологічної влади».

Для розуміння зв’язку між політико-ідеологічною реальністю фашизму та роллю, що в ній зіграла муссолінівська диктатура, тобто між фашизмом і муссолінізмом, корисно згадати матеріали, опубліковані в січні 1934 року фашистським письменником П’єром Дрійо ла Рошелем, який стверджував, що політичного лідера, а поготів диктатора не можна розглядати як окрему реальність, здатну впливати на спільноту винятково своїм талантом або власною волею: «Велика людина [...] може з’явитися тільки як сума моральних зусиль і слабкостей епохи»70. Щодо італійської реальності, ці слова французького письменника здаються нам вирішальними з огляду на тему дискусії: 

Фашизм не походить з диктатури; це диктатура походить з фашизму. Фашизм не вийшов з голови Муссоліні, як Мінерва з голови Юпітера. В Італії цілий рух, ціле покоління в піднесеному пориві шукало й винайшло фашизм; покоління, яке тоді (а якщо б не тоді, то пізніше) шукало себе й знайшло себе в Муссоліні. Індивідуум сам не може породити нічого, не може створити політичну структуру з усіма її складнощами: він може лише опанувати колективний порив, схопити його в руки й метнути вперед. Щоб обрати одного, треба мати вибір з багатьох. Багато хто повинен шукати, міркувати, діяти, і лише тоді найкращий з них вирветься вперед і підштовхне всіх інших.

[...]

Лідер – це винагорода за цілу низку величезних індивідуальних зусиль71. 

Також, як було сказано, існує розуміння муссолінізму в політико-моральному ключі як прояв національної політичної культурі Італії з інтерпретацією італійської історії на засадах етики та особливостей епохи. В цьому значенні муссолінізм здається майже духовною категорією, вираженням трагічного втілення атавістичних вад італійського менталітету та звичаїв, а Муссоліні постає тією самою «чорною людиною» національної історії, від довгої тіні якої наша країна ризикує ніколи не звільнитися через елементарну причину – в постаті диктатора, в його награних театральних позах, у його часом цинічній і аморальній, а часом хитруватій і дилетантській манері, в його пишній, а подекуди збідненій мові тодішнім італійцям неважко було впізнати себе самих. Неважко й сьогоднішнім італійцям упізнати в ньому свої страхи, невпевненість, характерні слабкості, моральні вади: зокрема свій атавістичний і невгамовний пошук лідера, провідника, здатного позбавити їх тягаря політичних і громадських обов’язків. У такому контексті Муссоліні сприймається як трагічна та гротескна сублімація національної історії, просякнута духом прислужництва та розпусти, як утілення тієї «чорної провідної нитки» італійської історії, яка від часів Контрреформації вела прямісінько до Салó і яку намагатимуться (хоча й безрезультатно) розшматувати освічені меншини.

Таке розуміння муссолінізму як утілення потаєного зла італійського характеру не переконує через низку причин. Насамперед через надмірний моралізм і ритуальне лементування (немов обов’язковий вихід емоцій) щодо хронічної та непереборної італійської «аномалії», яка одвічно не встигає за цивілізованою Європою й, отже, приречена до убогості звичаїв і політичних ідеалів.

Також потрібно взяти до уваги, що суто антифашистська інтерпретація, яка робить з Муссоліні наочний прояв «національних вад» – «чергове втілення кондотьєра», покликаного очолити «народ, що століттями перебував під іноземним пануванням», «країну, в якій всі революції були задушені ще в колисці, де єретики та новатори завжди закінчували на ешафоті»72, – абсолютна ідентична, хоча й