Читати книгу - "Казка старого мельника"

Шмальц, почувши гул, кинувся до кухні і сам здивовано вирячився на те, що вилилось із казана.

— Що таке, хто посмів?! — забіснувався він, тупаючи ногами і розмахуючи нагаєм.

Примчали сполохані вартові. Шмальц накинувся на них:

— Чому покинули стежу?! Серед табору якийсь старий халамидник розгулює з квадратний голова на плечах і великий зуби, а ви полишили варту!

Крутнувся і став роздавати накази, щоб навести порядок у своєму війську:

— Кашовара, щойно повернемося в табір, — до суду! — І до нього ж: — А зараз, пане, роздайте воякам солонини та хліба. Час не терпить, нам треба рухатися далі!

Кухар, тремтячи від страху, тільки й промовив:

— Гер Шмальц, я не...

— Мовчи, злодюго! — просичав крізь зуби командор. — Бо власноруч тебе в казані зварю!

Кухар покірно пішов до воза, і там почав нарізати воякам сало та хліб, наливати у кухлі з бочки мед. Командор Шмальц далі роздратовано продовжував міряти кроками галявину. Знову дмухнув вітер. Він задер голову догори, побачив якусь чорну густу тінь і перелякано відсахнувся. Над ним на якусь мить зависла зловісна повітруля, погрозила пальцем і тут же зникла. Він, не ймучи віри побаченому, потер очі кулаками і знову глянув вгору, але її вже там не було. Гер Шмальц махнув рукою, мовляв примарилося. І пішов до вояків теж попоїсти.

З добрим медом та за розмовою обід минув швидко. Хвацькі шляхтичі уміли розповісти про свої пригоди на війні та на полюванні, вихваляючи себе немилосердно. І коли вірити їхнім словам, то їм і пекло не страшне — нічого не бояться і дадуть собі раду з будь-яким ворогом... Шмальцу подобалось, що він воюватиме із такими славними вояками, але сонце вже поволі повертало на захід. Командор помітив це і гучно дав наказ:

— В дорогу, ненажери!

Та тільки він заскочив на коня, як черговий вихор крутнувся довкола нього, збив шапку і скуйовдив йому волосся. Через це у командора на голові волосся стало сторч, наче у кульбабки, вуса наїжачились і зробилися схожими на дві густих щітки.

Вояки, котрі це побачили, зареготали.

Шмальц обурився і верескнув:

— Весело вам?! Будете веселитися, як у бій підемо! Ось там я вам покажу веселощі! Швайне сляве!

Він насунув на голову шапку, але з-під неї продовжувало стирчати скуйовджене волосся. Спробував розгладити вуса. Та вони стали, немов кабаняча щетина. З тієї хвилин він став якийсь, наче сам не свій. Мовби якесь чудило з мухами в голові.

У хлопчаків в очах веселими іскорками відбивався вогонь, коли вони почули ще про одного знайомого їм персонажа — Шмальца.

— Та він схожий на нашого Шмальца, — весело пригадав Сергійко. — Того, що черепки по городах збирає, а потім дурниці розповідає людям про великий рускій народ! І його всі луплять за це немилосердно.

— То либонь йому нечиста сила голову так пошкодила! — вирішив Петрик. — Що й досі дуріє.

— А ще ж яке воно живуче! — здивувався Андрійко. — Виходить то неправда, що Бог кожну шельму мітить, нашу шельму помітила повітруля...

Хлопці розсміялись. Усміхнувся й собі Мельник і сказав:

— Буває й так, дітки, буває й так... Проте навіть тоді не всі зрозуміли, що відбувається. Тільки панночка Христина здогадалась...

Христина побачила, що сталось із командором і тихо сказала:

— Повітрулі. Їхні жарти. Але це — ще квіточки!

— Що ти там бубниш? — не второпала Параска. — Які ще такі повітрулі? Знову лякаєш мого чоловіка? — глянула на небо. — Не бачиш хіба, гроза збирається, хоч би нас обминула!

Христина ображено сіла на воза. Миколка заскочив на коня і нарешті поцікавився у Христини:

— Як хоч тебе звати, хлопче добрий?

— Хр-р-р... Харитоном кличуть.

— Будь мені другом, Харитоне.

Подав Христині руку, вона ніяково потиснула його долоню і зашарілась.

— У тебе що, ніколи друзів не було? А на коні колись їздив? Хочеш покататися? Сідай мені за спину.

— На конях я досить поїздив, мене цим не здивуєш, — махнула рукою Христина. — А ось кінь у тебе добрий, не бурсацький. Може, вкрав?

— Та ні, це подарунок Лісової Князівни.

Параска не втрималась, втрутилась у розмову:

— Він, Харитоне, ще й брехун який. Таке скаже, — перекривила, — «подарунок Лісової Князівни». З таким ліпше не водитися. — І на Миколку накинулася: — Та ти себе бачив у дзеркало?! Байстрюк байстрюком, а туди ж — «подарунок Лісової Князівни»!

Миколка на те не образився, усміхнувся й відказав:

— Та нехай так і буде!

І наче погоджуючись з ним, гонорово фиркнув кінь. Він якусь мить перебирав на місці ногами і рвонув наздоганяти вояків. А Миколка чомусь подивився на долоню, якою щойно потиснув руку «Харитона», стиснув її, наче пробуючи слід, що залишився від потиску руки... І здивувався через те, який м’який і ніжний дотик «Харитонової» долоні. І подумав: чому це