Читати книгу - "Погана"

Ані звуку. Ані скрипу. Ані кроку.

Я відчиняю шафу та застрибую всередину. Зачиняюсь і визираю крізь шпаринку в дверях. От гівно. І що тепер робити? Уперше я шкодую, що я не у своїй старій квартирі в Арчвеї.

Середа, 19 серпня 2015 року

Арчвей, Лондон

Я цьомаю Містера Діка та запихаю назад у його шухляду, перекочуюся на своєму складаному дивані та натягаю ковдру. Уже багато років він залишається моєю улюбленою секс-іграшкою. Більше ніж секс- іграшкою – коханцем, другом. Він завжди поруч, коли мені потрібно з кимось поговорити чи з кимось увесь день кайфувати в ліжку. Він ніколи не зраджував, не йшов від мене. Ніколи мені не відмовляв. Не кидав мене у скруті. Між нами був особливий зв’язок, ми були ближчі одне одному, ніж близнята. Звісно, в нього іноді сідають батарейки, і це буває боляче, але я не скаржуся. Він – професіонал. Завжди виконує роботу. Справжній джентльмен.

Пам’ятаєш, як я тобі купила чотири нові батарейки «Дюраселл Плюс»? Ти довів мене до того легендарного множинного оргазму, і я кінчала добрих п’ять хвилин. А як ми зупинилися у «Вемблі Тревелодж» і разом дивилися фільми з Бредом Піттом? Мені сподобався «Тельма і Луїза», а тобі – «Великий куш». Я ніколи не забуду той день, коли побачила тебе на гачку в тій крамниці в Сохо. Це було кохання з першого погляду. Ти був такий рожевий і блискучий і сяяв у неоновому світлі. Розкішні одинадцять дюймів гуми. Досконалої анатомічної форми. У тебе був такий свіжий запах, як у новенької гумки. Ти був останнім в тій крамниці. Я дочекатися не могла, коли вже дійду з тобою додому, зірву з тебе упаковку й пірну разом з тобою в постіль. Ти знаєш, що було далі, як добряче ми розважились. Я знаю, що ти ніколи не кинеш мене. Ха. На відміну від деяких людей…

Я лізу в свою сумочку «Примарк» і хапаю пачку «Мальборо Лайт». Бля, лише одна цигарка залишилася. Доведеться іще діставати. Порпаюсь у пошуках пурпурової запальнички «Зіппо». Десь тут, десь тут. Де? Де? Де? Знаходжу її під гаманцем і нарешті запалюю. Вдихаю дим, заплющую очі, а потім повільно його видихаю. Чекаю на нікотинове сп’яніння, ніби воно одразу все налагодить. Мов якесь чарівне зілля.

І я не можу стриматися.

Відкриваю свій гаманець і витягаю фотокартку. Вона згорнута за старими автобусними квитками, акційними листівками для постійних клієнтів кав’ярень і рахунками за горілку з барів. Розгортаю її, поклавши на коліна, і розглядаю зім’яте фото. Світлина, зроблена в Лоуер-Слотері в грудні 1987 року. Мої мама з татом стоять біля церкви в центрі села. Це квінтесенція Котсуолдса[53]. Закарбована ідилія. Солоденька картинка. Вапнякові котеджі медового кольору, галявини для гри в боулінг і гребля біля млинів. Алвін мав бездоганний вигляд у день свого весілля: чорний смокінг, циліндр і блискучі лаковані черевики. Він був уродливий, як прекрасний принц. Був бездоганним нареченим. Здається, мама теж нічогенький вигляд мала, але він був іншого ґатунку. Волосся лискуче, чорне та густе. Статура граційна, струнка. Минуло двадцять п’ять років відтоді, як я його бачила. Сьогодні рівно двадцять п’ять років… принаймні так каже моя мама. Я цього не пам’ятаю.

Я гашу цигарку об кухоль.

А знаєте що? На хуй це все. На хуй його.

Я знайду того, хто ніколи мене не покине. Знайду когось відданого.

Я рву фото на сотні крихітних шматочків.

Вони сиплються крізь мої пальці, як пісок.

Середа, 2 вересня 2015 року

Трастевере, Рим, Італія

Я випадаю з шафи, з дерев’яних дверей і ляпаюся на підлогу спальні. Світло ллється в кімнату крізь напівзавішені фіранки. Я впускаю ножа, що блищить на сонці, та потираю лікоть. Ой. Тут буде синець. Гепнулася з усієї сили на ліктьову кістку. Я повзу накарачках до незастеленого ліжка. О, а ось під столом і моя електрична зубна щітка. То Ніно її не вкрав. Я підіймаю її й кидаю назад на ліжко. Я страшенно потягла шию. Заснула в тій довбаній шафі та й проспала сидячи всю ніч. Його тут немає. Я йду надвір. Мені треба випити кави. «Еспрессо мартіні». Я хапаю золотаві босоніжки Бет від «Прада» – і все. Гадаю, я вже вдяглася. Трусиків досі немає, але що я можу вдіяти? Принаймні в Римі жарко. Я запихаю ножа до сумочки і мчу донизу по всіх п’яти сходових прольотах, наспівуючи «Bad Blood», пісню Тейлор Свіфт.

На Piazza di Santa Maria є кав’ярня. Я обираю столик і підсуваю до нього стілець. Замовляю каву та круасан. Розтираю, розтираю ззаду шию й кручу головою праворуч і ліворуч. Зараз вітряно. Либонь, вітер і відчинив вікно. А шуміли, мабуть, самі стіни та стеля. Іноді так буває у старих будинках.

Я лізу в гаманець по гроші, щоб сплатити за рахунком. Пальці соваються до кишеньки, де раніше була та фотокартка. Я відкриваю її, хоча й пречудово знаю, що її там немає. Я її порвала, і я рада, що так вчинила. Я впоралася з цим. Упоралася з ним. В уяві я досі чудово бачу те фото. Мені не потрібен друкований екземпляр. Татове обличчя в день його весілля було просто відображенням оптимізму. Уперше мені спало на думку, що в нього дещо італійська зовнішність. Є щось таке в його обличчі, в його статурі. От гадство. Він скидається на Ніно, як на мене. Це не вульгарність, це біологія. Мій тато міг би бути сицилійцем, з темними очима, з бронзовою шкірою. Звісно, не з іменем типу Алвін Найтлі, але все одно, погляньте лише на нього…

– Ніно, – долинає голос із-за моєї спини. Я обертаюся на своєму пластиковому стільці. Коліном зачіпаюся за край столу, і він мало не завалюється. Ніно? Зараз? Де? Тут? Я намацую ножа в сумці.

– Ніно, amore, vieni qui[54].

От, знову.

Голос належить молодій жінці. Вона сама сидить за сусіднім столом і, схилившись, розмовляє з підлогою. Я поволі нахиляюся, щоб поглянути, з ким це вона говорить. Ніно там, унизу? Чому?

Ой, це просто цуценя.

На якусь мить я подумала, що знайшла його. Просто перед своєю новою квартирою. Але ні, це було б надто просто. Звичайно, це не він; це такса. Я запихаю ріжок свого круасана до рота й жую. Він начинений терпкуватим мармеладом – гіркувато-солодким абрикосовим желе. Хіба що Ніно перетворився на таксу? Як той хлопець у «Перевтіленні», тому дивному романі Франца Кафки. Але там, здається, був жук. Хоча буває й не таке. Ніно. Ніно. У них однакові імена, та й усе. Більше нічого спільного. Це трохи спантеличує. Я з похмілля й не виспалася.

– Bravo[55], Ніно, – каже жінка.

Цуценя сідає й дає їй лапу. (Воно виховане краще за другого Ніно.) Вона потискає його пухнаті пальці. Я спостерігаю за крихітним таксиком. Хутро в нього лискуче, шоколадного кольору. Вуха здаються такими м’якими та шовковистими. Він махає своїм цуценячим хвостиком-мотузочкою й дивиться