Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

ОУН Бандери і командування УПА на чолі з Дмитром Клячківським («Клим Савур») до масової антипольської акції на Волині, можемо сформулювати такий висновок: українсько-польський конфлікт був спричинений не присутністю тут партизанських загонів Армії Крайової — справді створених лише у відповідь на згадувану акцію, і не наявністю на українських етнічних землях політичного представництва польського емігрантського уряду, яке за будь-яких умов мало втілювати в життя урядові плани зі збереження за повоєнною Польщею її «східних кресів», хоча обидва згадані чинники відіграли свою роль у тих подіях. Безпосереднім мотивом для започаткування, а головне, продовження масової антипольської акції 1943–1944 рр., значною мірою стала та обставина, що місцеві поляки, намагаючись проникнути в адміністративний, господарський і торговельний апарат окупаційної німецької влади, створювали тим самим для себе фундамент, за наявності якого передбачалося зберегти вплив на Волині після поразки гітлерівської Німеччини. Саме такий стан речей, що склався тут навесні — влітку 1943 р., констатували добре обізнані з ситуацією на окупованій території радянські оперативно-чекістські групи, німецькі функціонери і, звичайно ж, представники місцевої української громади.

Зазначимо, що польське населення Волині було малочисленним (не більше 15–16%), але безвідносно до цього прагнуло відігравати роль господаря, в тому числі у відносинах із окупаційною владою, особливо після того, як німецьку поліційну службу залишило близько 5 тис. місцевих українців, що втекли до лісів, аби розпочати боротьбу з цією-таки владою. Цей факт, тобто прагнення тутешніх поляків за будь-яку ціну відігравати роль господаря, не міг не насторожити українських політичних провідників на Волині і не призвести до загострення й без того напружених українсько-польських взаємин.

Трагізм ситуації полягав насамперед у тому, що антипольська акція, спочатку нібито цілком вмотивована з погляду українських національних інтересів, дуже швидко набула небачених за масштабом обертів та надзвичайно кривавого характеру і що здійснювалася вона за участю в ній сільського люду, озброєного тим, що потрапило під руку, в найжорстокіший спосіб, розповсюдившись на, здавалося б, об’єктивно безвинних людей, у тому числі старих, жінок і дітей.

Можна сказати й так, що польській людності Волині, а пізніше й Східної Галичини довелося з лишком розплатитися і за довоєнну помилкову політику урядів II Речі Посполитої щодо українців, і за власні уявлення та погляди щодо тієї політики, які, між іншим, добре відображені в документації так званої Польської підпільної держави. В одному з цих документів — звіті від грудня 1942 р. до Варшави командування АК Львівського регіону — про настрої місцевих поляків повідомлялося, наприклад, таке:

«Ставлення до українців скрізь вороже. В жодній дискусії не проглядається хоча б якийсь політичний реалізм стосовно української справи. Кожна програма, що ставить собі за мету вирішення українського питання, якщо тільки вона передбачає, що господарями на цій землі можуть бути тільки поляки, знаходить всебічну підтримку в тутешньому середовищі. Будь-який проект з надання цим землям політичної автономії приречений на невдачу і будь-хто, навіть найбільш популярна особистість, якщо підтримуватиме його, не знайде тут схвалення»[86].

Як-то кажуть, без коментарів.

Далеко не останню роль у появі намірів Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях (Волині й Полісся) та командування УПА «деполонізувати» згадані терени відіграв факт співпраці поляків з радянськими партизанами, особливо з оперативно-чекістськими групами НКВС, які робили своїми базами польські поселення і примушували їхніх мешканців усіляко допомагати собі, іноді навіть залучаючи до розвідницької та диверсійної антинімецької, а нерідко й антиупівської роботи. Часто поляки самі охоче йшли на таку співпрацю, передусім коли вона була спрямована проти українських повстанців. Зрозуміло, що участь поляків у радянських діях оунівці розцінювали як принципово суперечну їхнім власним інтересам боротьби з ворогом номер один — СРСР, а отже — жорстоко мстилися польській місцевій людності.

У цьому разі, на наш погляд, слід говорити про ту роль, яку — свідомо чи несвідомо, але об’єктивно — відігравала в українсько-польському конфлікті радянська сторона. Після «пацифікацій» польських сіл чи то німцями, чи то упівськими загонами за співпрацю з радянськими партизанами керівники АК, аби по можливості уникнути надалі репресивних заходів, забороняли місцевим польським поселенням приймати в себе «червоних» і продовжувати з ними співпрацю. У відповідь на це радянські партизани вдавалися до вбивств (іноді арештів) командирів польських аківських або проаківських формувань, причому навіть тих з-поміж них, з якими ще вчора провадили спільні антинімецькі дії.

Так, у червні 1943 р. під час візиту до штабу радянського партизанського загону Д. Медведєва, що розташовувався біля с. Левачі Костопільського повіту, був застрелений поручник Л. Ошецький за нібито спротив спробам радянських партизанів роззброїти членів польської бази самооборони в районі Старої Гути[87]. У листопаді 1943 р., під час повернення з прийому у командира радянських партизанів М. Прокоп’юка, неподалік с. Пшебраже під Ківерцями вбито командира загону АК поручника Я. Рерутка[88]. У грудні 1943 р. в розташуванні загону М. Наумова заарештували іншого керівника партизанського загону АК, капітана В. Коханського, який незабаром опинився у радянському таборі[89]. Гадаємо, цих прикладів достатньо.

Згадаймо й те, що вже в 1944–1945 рр. представники органів радянської влади охоче залучали поляків до боротьби з українським повстанським рухом у складі так званих винищувальних загонів, тим самим, безперечно, загострюючи українсько-польські взаємини.

Насамкінець варто прокоментувати, на наше переконання, цілком помилкове твердження авторів книги, ніби «...співпраця між ОУН і нацистами на Волині в справі нищення поляків не уривалася впродовж усієї війни і припинилася тільки з вигнанням німців звідти Совітами» (с. 1081).

Серед збережених оунівських, німецьких і, зрештою, польських та радянських документів нам не відомо жодного, де б ішлося про якісь домовленості між ОУН і нацистами щодо проведення спільних антипольських акцій з метою винищення на