Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

А ось початок першої оповідки цього самого дня:

«Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає»[86].

Пересічних читачів і широкий загал набагато більше цікавлять факти з хроніки минулого, аніж наукові праці з антропології[87] чи вишукані аналітичні томи вчених. Серед цих фактів великий резонанс отримали ті епізоди, які Клод Леві-Стросс у 1974 році під час семінару в Колеж де Франс назвав «голодним канібалізмом», що його доречно класифікувати як третій тип канібалізму поряд з екзоканібалізмом (поїдання ворога з метою перебрати його якості) та ендоканібалізмом (що передбачає поїдання родичів з тією ж метою)[88]. Цей третій тип зустрічається в історії достатньо часто. Якщо обмежитися лише прикладами новітньої історії, то і в Україні під час Голодомору 1932–1933 років, і в Китаї під час голоду 1958-го (про які згадувалося у розділі VIII «Голод») документально зафіксовані численні випадки канібалізму. В уже згадуваній раніше книжці «Дикі лебеді» розповідається про одне подружжя, яке

«продавало висушене на сонці м’ясо: вони вкрали та вбили багато дітей, а потім продавали їхнє м’ясо по скаженій ціні, видаючи його за кролятину; те подружжя стратили, але з часом стало відомо, що вбивство дітей було тоді звичайним ділом»[89].

Під час облоги Ленінграда в 1941 році зі стегон і сідниць мерзлих тіл померлих, що валялися вулицями міста, вирізали шматки м’яса. За весь час облоги було заарештовано майже дві тисячі осіб за звинувачення у поїданні людського м’яса[90]. Йшлося про поведінку, що за тих драматичних, моторошних умов ставала хоча й прихованою, страшною, тимчасовою, але звичайною нормою. Про випадки канібалізму в 1933 році у таборах ГУЛАГу на острові Назіно (на сибірській річці Об) існує ціла книжка з документальними підтвердженнями Ніколя Верта[91], в минулому співробітника французького посольства з питань культури у Москві, а зараз викладача історії у Паризькому національному центрі наукових досліджень.

Зазвичай ми намагаємося згладити або знищити у нашій пам’яті згадки про ці страшні епізоди та колективні трагедії, що стосуються тисяч людей. Ми часто їх замовчуємо. Про ці голодомори та масові винищення нагадують історики. І зовсім по-іншому ми ставимося до тих драматичних випадків, які трапляються раптово із залученням обмеженої кількості осіб.

Серед численних прикладів канібалізму за складних умов виживання та голоду часто спадає на думку корабельна аварія «Медузи» — французького судна (яким керував некваліфікований чванько), що перевозило до Сенегалу солдатів і цивільних. Корабель зазнав аварії у липні 1816 року за шістдесят миль від берегів Африки. На нашвидкуруч зроблений пліт вдалося вибратися 147 особам. Тринадцять днів потому рятувальники знайшли живими п’ятнадцять із них. Потерпіли вбивали та їли одне одного, щоб вижити. Неймовірному резонансові ця історія повинна завдячувати знаменитій гігантській картині Теодора Жеріко (дев’ять на сім метрів, написана у 1818–1819 роках), що нині зберігається у Луврі[92]. Та найвідомішим є випадок, що стався з літаком уругвайських авіаліній, який зазнав аварії 13 жовтня 1972 року і впав на льодовик в Андах, на висоті в чотири тисячі метрів, де температура коливалася від 30 до 40 градусів нижче нуля. Із сорока п’яти осіб, що перебували на борту літака, вісімнадцять померли відразу, а ще одинадцять — через кілька днів після аварії у результаті отриманих під час падіння літака ран. Потерпіли почули по рації (вони могли її чути, але не мали змоги передавати повідомлення), що їхні пошуки було вирішено припинити. Через багато днів після аварії вони почали їсти м’ясо з мерзлих тіл своїх мертвих попутників, вирізуючи його тонкими смужками. Їх врятували 22 грудня, через два місяці після аварії, після того як два члени команди з регбі, що летіла цим літаком, досягли рівнини після двох тижнів складного переходу. За слідами цієї трагедії у 1974 році вийшла книжка, а за її мотивами у 1993 році зняли фільм під назвою «Живі. Ті, що вижили». Нандо Паррадо, який був одним із головних героїв цієї трагедії, у травні 2006 року опублікував свої спогади під назвою «Дива в Андах» (Miracles in the Andes). У 2002 році в нього запитали, чи йому коли-небудь довелося пошкодувати про свій вибір. На що він відповів: «Ті дні подумки я пережив уже мільйони разів. Тільки це й роблю» (газета «la Repubblica», 11 жовтня 2002 року).

Неможливо не підкреслити тут той факт, що протягом ХХ століття та на початку нового тисячоліття помітно зросла хвороблива привабливість для суспільства випадків канібалізму. Вона виражається передусім через неймовірний успіх книжок і фільмів, у яких головним персонажем став психіатр-антропофаг Ганнібал Лектор (Ганнібал як «канібал»), якого грає актор Ентоні Гопкінс (режисер Рідлі Скотт). Але серійний убивця, який спершу вбиває, а відтак їсть частини тіл своїх жертв, — то не літературна чи кінематографічна вигадка. Джефрі Дамер, що отримав прізвисько «канібал із Мілуокі», 1960 року народження, крім того, що вбивав і розчленовував свої жертви, ще й з’їдав певні частини їхніх тіл. У період з 1978 по 1991 рік він убив