Читати книгу - "Етимологія крові"

кричить, до істерики, аж надривається: «Забери її! Забери, прокляту! Благаю тебе, візьми її собі за жону! Забери Лииииикеееерууууу!» Тоді кидає Дмитрика на підлогу, сідає зверху, стискає обома руками його за горло і починає душити… Аж раптом розуміє, що не сина душить, що то під нею – Тарас, її покійний чоловік, який загинув ще у 1918… Але пізно розуміє – бо Тарас під нею вже мертвий… А потім їй снився Василь. Як цілував її в обличчя, в груди, в лоно, як мліла від його любощів, кричала в солодких гріховних стогонах, просила ще і ще, аби ніколи не виходив з неї, аби вічно пестив і кохав… І він кохав її – як ніколи на яву. А потім припав до її чола, і вона відчула, якими холодними стали його вуста – наче вуста покійника. І відсахнулася різко – перед нею знову був Тарас.

Устина прокинулася від того жаху посеред ночі. В хаті було темно, наче в підземному царстві. Встала з ліжка, але до образів не побігла, ні, і хреститися теж не стала. Пішла до кухні, дістала з-під мисника великого ножа, яким взимку шинкувала капусту, подивилася на нього заворожено, аж очима освітила нічну пітьму, провела обережно пальцем по гострому лезі, тоді сильніше і сильніше, аж поки не відчула, як несміливо виходять перші крапельки свіжої крові, лизнула тоді себе за пальця, задоволено усміхнулася – те, що треба! – і у самій льолі, простоволоса – прожогом – вискочила з хати. Місяць був повним, а зір майже не видно. Але теплою Устині здалася ця ніч.

Шлях до Горностайполя зі Страхолісся вона знала погано. А в темряві ним взагалі ніколи не ходила. Боялася – лише б не заблукати… Вся надія була на той повний місяць. Шлях задовгий – з добру годину, а то й більше, їй бігти лісом.

«Вбити, вбити Ликерку!» – ричав усередині неї якийсь страшний дикий звір, не даючи їй від того ричання перепочинку. Вона мусить вбити свою доньку, адже та украла в неї щастя – велику і, можливо, останню любов.

Василь не винен. Його вбивати не стане. І донечки його не зачепить. Свою лишень вб’є. Ликерку вб’є і все. Й усім буде добре, – переконувала себе подумки, женучись страшним чорним лісом, з ножем у руці, ніби причинна – аби хто побачив її тепер ненароком, їй-богу, прийняв би за мару.

Повний місяць водив і водив Устину лісом – аж ноги їй босі збилися до крові, аж паморочитися почало в голові і свистіти у вухах. Відчула, що сили її залишають, що не дійде вона до Горностайполя цієї ночі, що втрапила в зачароване коло, вороття з якого і порятунку від якого – немає вже і не може бути.

І тоді зупинилася. І тоді, зібравши останні свої сили, звела очі до місяця, міцно стиснула у правиці рукоять ножа, здійнявши над собою його блискуче й підточене лезо – і – різко, влучно встромила те лезо собі у серце. Ревучи голосно, впала на землю, здригаючись у передсмертних конвульсіях, знищена аж до попелу – ніби вражена громом деревина.

Василь

Якби Василя хто попросив пояснити всі недавні його вчинки – як до Устини ходити почав у Страхолісся, як напивався і розум втрачав, як бив жінку і доньку, як лаявся голосно на все село, як – нарешті – звів Степаниду зі світу, – не зміг би цього пояснити. Знав одне: недобра то якась сила ним водила. Наче сам сатана в його шкіру вселився. Соромно було за свою тваринну лють, що прокидалася у ньому – і перед сусідами, і перед самим собою соромно. Краяло його навпіл усередині, мучило.

Але знав також, що найкраще тепер – поховати навіки все, що колись із ним було до цього часу, у своїй пам’яті поховати, наче у труні сосновій, що він їх для покійників майструє. Бо ж не зміниш уже минулого. І Степаниди не воскресиш.

Та й любить він тепер іншу жінку – Ликерку – так, ніби ніколи у своєму житті Степаниди не знав. Таки любить. Живе з нею – як чоловік.

Стояв коло призьби і тішився, спостерігаючи, як старанно вплітала Ликера червону стрічку в Ганьчині коси. Ганя сиділа на маленькому ослінчику посеред двору, мружила оченята від щедрих сонячних променів, усміхалася так безтурботно, ніби й не знала ніколи в житті жодної втрати, ніби й не була наполовину сиротою…

Аж сам того не сподівався, що дівки так швидко здружаться-злюбляться. Коли жінку нову до хати вів, боявся: Ганька почне коники викидати, і доведеться укоськувати малу силою, аби та змирилася. А воно взяло й склалося все – без зайвих на його голову клопотів, і тим самим наче від гріха якогось позбавило. І змінило його – на краще. Вбило у ньому звіра страшного, який був оселився тоді… Але й до нової жінки ще більше прив’язався. Як хлопчисько мале, їй-богу.

Ликера завершила свою справу, обійшла довкола Гані, переконалася, що заплела дівчину славно, а тоді нахилилася над нею і поцілувала в щічку – аж прицмокнула, аби лишень Василь увагу звернув і вкотре пересвідчився: Ликера дуже любить його Ганю.

Мала тим часом, зіскочивши з ослінчика, обхопила міцно мачуху худенькими рученятами довкола шиї і повисла на ній.

– Годі, годі, – втрутився Василь, – погралися, покрасувалися, тепер – до роботи!

Ганя миттю гайнула за хату. Ликера подалася неквапом за нею через увесь двір до городу, озираючись усміхнено, виляючи стегнами, ніби дратуючи тим свого чоловіка.

– Дівка є дівка, – промовив, зітхаючи, ніби сам до себе, Василь і збирався вже йти по деревину. Аж почув раптом знадвору голос сусіда Пилипа. Той кликав його жінку.

Ликера теж почула, вже з городу, як її кличуть. Шмигнула через двір до хвіртки, впускаючи Пилипа. Василь стояв біля призьби й лише спостерігав мовчки.

Пилип був настрашений, аж волосся на маківці йому дибки стояло.

– Ликеро, – вже увійшовши до двору, заговорив, – там… у лісі… твою маму сьогодні вранці знайшли… вбиту.

Ликера зблідла, ледь не втратила свідомість, вчасно підхоплена попід руки