Читати книгу - "Захребетник"

— Чудово ся має. Але я не розумію, як це стосується…

Дядько Магома дуже хитро ворухнув кінчиком носа, нашорошив вуха й одразу став схожим на кажана. Хлопець не відразу втямив, що старий посміхається.

— Уважайте, мій загонистний пане, що в такий спосіб я розпитав вас щодо рекомендаційних листів. І вони мене цілком удовольнили. Зачекайте п’ять хвилин, ви одержите вичерпний список залів. Якщо ви дасте обіцянку переказати від мене вітання вашому дідові, я додам до списку ще один папір.

— Який папір?

— Прохання від Ради Гільдії всіляко сприяти вам. Це передбачає десятипроцентну знижку оплати занять.

Вирушаючи з Гільдії зі списком за відлогою рукава, Джеймс затримався біля гільдійської «Дороги слави» — галереї портретів знаменитих баші-бузуків. Чимось виставка нагадувала пошукові пюпітри перед мушерифатом. Мабуть, манерою художника — тут, поза сумнівом, теж постарався Кемаль, небіж Азіз-бея.

На третьому згори портреті красувався Дядько Магома.

Якщо вірити підписові, шестиразовий «Золотий Ятаган», двічі «Чарівний спис», засновник турніру «Моргенштерн Бадандена», співголова Гільдії та всяке таке. За спиною Дядька Магоми художник зобразив стіни з рожевого туфу, поліровані двері, вертикальний напис, зроблений рунами, різьблені вигини даху — словом, храм, що його Джеймс упізнав із першого погляду.

Храм Шестирукого Крі.

На південній околиці Бадандена дивитися не було на що. До перехожих тут не кидалися вуличні гендлярі, навперейми пропонуючи вино чи шербет, вогнетривкі віяла з пір’я фенікса й амулети з лусочок, добровільно відданих ласкавими драконами, медову самсу — й, звичайно ж, всюдисущу халву. Не репетували заманювачі, намагаючись затягти клієнта до незліченних крамниць, крамничок і яток, до чайхани, до духанів та духанчиків.

Та й перехожих тут: один, два — та й по всьому.

Точніше, навіть один — та й годі. Довготелесий ледар у брудному халаті, який човгав попереду Джеймса хвилину тому, звернув у провулок. Молодик залишився на вулиці один.

Обабіч тяглися високі дували: глухі, непривітні, вони тішили зір хіба що розмаїтістю матеріалу, з якого їх складено. Уїдливо-жовтий і пористий черепашник, цегельна кладка, обпалена на сонці глина; облуплена тинька місцями відкривала недбало обтесаний туф… Від непроханих гостей, котрі мають звичку лазити через паркани, хазяї убезпечили себе всяк на свій манер: зблискували на сонці ікла битого скла, стирчали іржаві штирі, загнуті назовні й загострені на кінцях, заплітали верх стіни ліани крюколиста…

Крейдяний пил під ногами, палюче світило над головою та нескінченні дували. Ні, цей квартал не призначався для туристів.

Третій день, користуючись списком Дядька Магоми, Джеймс блукав містом, переходячи від одного фехтувального залу до іншого. Десь затримувався на півдня, десь вистачало години. Анхуеський стиль бою мечами, ла-лангські криси, — «Орлиний ятаган» майстра Абдул-Хана, рукопашний бій жителів острова Екамунья, «Миготливий спис» тугрійських чидирів…

Не те.

У списку залишалися ще три зали. Якщо він не виявить бодай натяку на знайомий почерк…

Ага, здається, прийшли.

— Доброго дня вам!

Ворота Джеймсові відчинила пані, примітна багато чим.

Якби замість нашого молодика був сп’янілий від натхнення оповідач цікавих історій — він оспівав би неземну принадність, стрункість і красу жінки. Оспівав — і ввів би в оману поважних слухачів.

А це кепсько.

Принадністю дама не відзначалася. Красою — теж. Була стрункою, але неупереджений глядач скоріше назвав би таку статуру худорбою. Середніх років, кістлява й жилава, дама схожа була на коня — не на стару шкапу, але й не на турристанського скакуна, а скорше всього — на нервову кобилу, яких шанують кінні пращники.

Джеймс узагалі не відразу збагнув, що перед ним жінка — в чоловічих рейтузах і чоботях, у чоловічій сорочці, заправленій усередину, й, нарешті, в безперечно чоловічому шкіряному нагруднику, які надягали вчителі фехтування під час уроків.

Голову пані пов’язала квітчастою хусткою.

Звісно ж, по-чоловічому.

— Вам чого? — непривітно спитала вона.

— Це зал маестро Бернарда?

— Так.

— Я хотів би якийсь час присвятити…

— Заходьте, — перебила пані, не чекаючи, поки гість викладе заготовлену (і, зізнатися, вже таки обридлу!) тираду до кінця. — Агов, Фернане! Ходи сюди…

Тільки-но Джеймс переступив поріг, пані, наче все-таки віддавши данину гостинності, миттю вийшла. Її змінив Фернан — юнак років двадцяти, швидше за все, підмайстер. Високий і худий, він був схожий на жінку, можливо, навіть доводився їй родичем, але показав себе куди привітнішим.

— Прошу вас, пане! Що? Рекомендації? Клопотання щодо сприяння від Ради Гільдії? Що ви, вже сам ваш вигляд відкидає потребу будь-яких рекомендацій! Роздивляйтеся, почувайтеся, мов удома…

Отак тріскочучи, як сорока, підмайстер вів Джеймса через внутрішнє подвір’я, де вправлялися три пари. Як казав маестро Франтішек Челліні, навчалися «відрізняти криве від прямого» — шаблю проти кавалерійської піки. Правда, на цей раз пікінер стояв на своїх двох, а не гарцював у сідлі. Виступаючи з