Читати книгу - "Аеліта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аеліта повільно повернула голову, відповіла:
— Так.
Лось сів поруч на сходинку. Волосся Аеліти прикривав чорний ковпачок — капюшон плаща. Обличчя можна розрізнити в світлі зірок, але очей не видно — тільки великі тіні в западинках очей.
Холоднуватим голосом спокійно вона спитала:
— Ви були щасливі там, на Землі?
Лось відповів не зразу — придивлявся: її обличчя було нерухоме, рот сумно стулений.
— Так, — відповів він, — так, я був щасливий.
— В чому щастя у вас на Землі?
Лось знову придивився до неї.
— Мабуть, у тому щастя в нас на Землі, щоб забувати про себе. Той щасливий, у кого повнота, згода і спрага жити для тих, хто дає цю повноту, згоду, радість.
Тепер Аеліта обернулася до нього. Стало видно її величезні очі, які зачудовано дивилися на цього білявого велетня, людину.
— Таке щастя приходить у любові до жінки, — сказав Лось.
Аеліта відвернулася. Затремтів гострий ковпачок на її голові. Може, вона сміялася? Ні. Може, заплакала? Ні. Лось неспокійно заворушився на замшілій сходинці. Аеліта мовила ледь тремтячим голосом:
— Чому ви покинули Землю?
— Та, яку я кохав, умерла, — відповів Лось. — Не було сили збороти відчай, життя для мене стало нестерпне. Я — втікач і боягуз.
Аеліта випростала руку з-під плаща і поклала її на велику руку Лося, — торкнулась і знову заховала руку під плащ.
— Я знала, що в моєму житті це станеться, — мовила вона ніби в роздумі. — Ще дівчиною я бачила дивні сни. Снилися високі зелені гори. Світлі, не наші річки. Хмари, хмари, величезні, білі, і дощі — потоки води. І люди-велетні. Я думала, що божеволію. Згодом мій учитель казав, що це — ашхе, другий зір. У нас, нащадках Магацитлів, живе пам’ять про інше життя, дрімає ашхе, як непроросле зерно. Ашхе — страшна сила, велика мудрість. Але я не знаю, що таке — щастя?
Аеліта випростала з-під плаща обидві руки, сплеснула ними, як дитина. Ковпачок її знову затремтів.
— Уже багато років уночі я приходжу на оці сходи, дивлюся на зірки. Я багато знаю. Запевняю вас, я знаю таке, що вам ніколи не можна і не треба знати. Але щасливою я була, коли в дитинстві снилися хмари, хмари, дощі, зелені гори, велетні. Вчитель застерігав мене: він казав, що я загину. — Вона повернула до Лося обличчя і раптом усміхнулася.
Лося охопив жах: так чудовно красива була Аеліта, такий небезпечний гіркувато-солодкий дух ішов од її плаща з капюшоном, од рук, од обличчя, од дихання.
— Вчитель застерігав: «Хао погубить тебе». Це слово означає сходження вниз.
Аеліта відвернулась і насунула ковпачок плаща нижче, на очі.
Помовчавши, Лось озвався:
— Аеліто, розкажіть мені про ваші знання.
— Це таємниця, — відповіла вона поважно, — проте ви людина, і я повинна багато про що вам розказати.
Вона підвела обличчя. Великі сузір’я обабіч Чумацького Шляху сяяли і мерехтіли так, ніби вітрець вічності проходив їхніми вогнями. Аеліта зітхнула.
— Слухайте, — мовила вона, — слухайте мене уважно і спокійно.
ПЕРША РОЗПОВІДЬ АЕЛІТИ— Туму, тобто Марс, двадцять тисячоліть тому населяли Аоли — оранжева раса. Дикі племена Аолів — мисливці і пожирачі величезних павуків — жили в екваторіальних лісах і болотах. Лише кілька слів у нашій мові зосталося від цих племен. Друга частина Аолів населяла південні затоки великого материка. Там є вулканічні печери з солоними і прісними озерами. Населення ловило рибу і носило її під землю, кидало в солоні озера. В глибині печер вони рятувалися від зимових холодів. І досі там видно горби з риб’ячих кісток.
Третя частина Аолів селилася поблизу екватора, біля підніжжя гір, скрізь, де з-під землі били гейзери питної води. Ці племена вміли будувати житла, розводили довгошерстих хаші, воювали з пожирачами павуків і поклонялися кривавій зірці Талцетл.
В одному племені, що населяло блаженну країну Азора, з’явився незвичайний шохо. Він був син пастуха, виріс у горах Лізіазіри і, коли йому сповнилося сімнадцять років, спустився в селища Азори, ходив із міста в місто і казав таке:
«Я бачив сон, розкрилося небо, і впала зірка. Я погнав моїх хаші до того місця, де впала зірка. Там я вгледів Сина Неба, який лежав у траві. Він був великий на зріст, обличчя біле, як сніг на вершинах. Він підвів голову, і я побачив, що з очей його йде світло й божевілля. Я перелякався і впав ниць і лежав довго, ніби мертвий. Я чув, як Син Неба взяв мою палицю і погнав моїх хаші, і земля двигтіла під його ногами. І ще я почув його гучний голос, він казав: „Ти вмреш, бо я хочу цього“. Але я пішов за ним, тому що мені було шкода моїх хаші. Я боявся підійти до нього близько: з його очей лився злий вогонь, і я щоразу падав ниць, щоб лишитися живим. Так ми йшли кілька днів, віддаляючись од гір у пустелю.
Син Неба вдаряв палицею об камінь, і виступала вода. Хаші і я пили цю воду. І Син Неба сказав мені: „Будь моїм рабом“. Тоді я став пасти його хаші, і він кидав мені недоїдки».
Так розповідав пастух жителям міст. І ще казав: «Спокійні птахи і мирні звірі живуть, не знаючи — коли прийде загибель. Та хижий іхі вже розпростер гострі крила над журавлем, і павук сплів сітку, і очі страшного ча горять крізь голубі зарості. Бійтесь. У вас немає таких гострих мечів, щоб вразити злого, у вас нема таких міцних стін, щоб од нього відгородитись, у вас нема таких довгих ніг, щоб утекти від злого. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеліта», після закриття браузера.