Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Олексій Миколайович Толстой
- 383
- 0
- 28.04.22
Видатний російський радянський письменник О. М. Толстой — автор всесвітньо відомої трилогії «Ходіння по муках», роману «Петро Перший» та інших творів — дуже багато зробив у справі розвитку наукової фантастики. Його романи «Аеліта» (1922–1923) та «Гіперболоїд інженера Гаріна» (1925–1927), фактично, поклали початок радянської науково-фантастичної літератури.
Ці чудові твори, герої яких переживають численні пригоди, мандрують на Марс («Аеліта»), борються проти авантюристичних планів підкорення світу («Гіперболоїд інженера Гаріна»), і сьогодні захоплюють читача, особливо молодь.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1
У цьому сезоні діловий світ Парижа збирався на сніданок до готелю «Мажестік». Там можна було зустріти зразки всіх націй, окрім французької. Там поміж стравами точилися ділові розмови й укладались угоди під звуки оркестру, бахкання корків та жіноче щебетання.
У розкішному холі готелю, застеленому найдорожчими килимами, поблизу скляних дверей, що обертаються, важно походжав високий сивий чоловік з енергійним голеним обличчям, яке нагадувало героїчне минуле Франції. На ньому був чорний широкий фрак, шовкові панчохи й лаковані туфлі з пряжками. На грудях лежала срібна ретязь. Це був верховний швейцар, духовний заступник акціонерного товариства, що експлуатувало готель «Мажестік».
Заклавши за спину подагричні руки, він спинявся перед скляною стіною, де серед розквітлих у зелених шапликах дерев та пальмового листя обідали відвідувачі. Він скидався цієї хвилини на професора, який вивчає життя рослин і комах за стінкою акваріума.
Жінки були чудові, що й казати. Молоденькі приваблювали молодістю, блиском очей: синіх — англосаксонських, темних, як ніч, — південноамериканських, лілових — французьких. Літні жінки приправляли, як гострою підливою, марніючу красу вишуканістю туалетів.
Так, щодо жінок, — усе було гаразд. Але верховний швейцар не міг те саме сказати про чоловіків, котрі сиділи в ресторані.
Звідкіля, з яких будяків після війни вилізли оці опасисті молодчики, коротенькі на зріст, з волосатими пальцями у перснях, із запаленими щоками, що важко піддавалися бритві?
Вони хапливо ковтали всілякі напої від ранку до ранку. Волосаті пальці їхні плели з повітря гроші, гроші, гроші… Вони повзли з Америки переважно, із клятої країни, де ступають по коліна в золоті, де хочуть за безцінь скупити весь добрий старий світ.
2До під’їзду готелю тихо підкотив роллс-ройс — довга машина з кузовом Із червоного дерева. Швейцар, брязкаючи ретяззю, заспішив до дверей, що обертаються.
Перший увійшов жовтаво-блідий чоловік, невеликий на зріст, з чорною, коротко підстриженою бородою, з роздутими ніздрями м’ясистого носа. Він був у бахматому довгому пальті і в котелку, насунутому на брови.
Чоловік спинився, буркотливо чекаючи на супутницю, яка розмовляла з молодиком, що вискочив назустріч автомобілю з-за колони під’їзду. Кивнувши йому головою, жінка пройшла через двері, котрі обертаються. Це була славнозвісна Зоя Монроз, одна з прегарних жінок Парижа, — сіроока, тонка, висока, в білому суконному костюмі.
— Ми будемо обідати, Роллінг? — спитала вона чоловіка в котелку.
— Ні. Я розмовлятиму з ним до обіду.
Зоя Монроз усміхнулася, наче поблажливо пробачаючи різкий тон відповіді. Саме тоді в двері проскочив молодик, який розмовляв із Зоєю Монроз коло автомобіля. Він був у розіпнутому старенькому пальті, з палицею і м’яким капелюхом у руці. Збуджене обличчя його сяяло веснянками. Ріденькі цупкі вусики мовби приклеєні. Він хотів, певно, привітатися за руку, але Роллінг, не виймаючи рук із кишень пальта, сказав ще різкіше:
— Ви запізнилися на чверть години, Семенов.
— Мене затримали… У нашій же справі… Дуже вибачаюсь… Усе залагоджено… Вони згодні… Завтра можуть виїхати до Варшави.
— Якщо ви будете горлати на весь готель, вас виведуть, — зауважив Роллінг, уп’яливши в нього каламутні очі, що не обіцяли нічого доброго.
— Пробачте — я пошепки. У Варшаві уже все підготовлено: паспорти, одяг, зброя тощо. У перших числах квітня вони перейдуть кордон…
— Зараз я і мадемуазель Монроз обідатимемо, — сказав Роллінг. — Ви поїдете до цих добродіїв і перекажете їм, що я бажаю їх бачити сьогодні на початку п’ятої. Попередьте, що коли вони надумають водити мене за носа, я викажу їх поліції…
Ця розмова відбулася на початку квітня 192… року.
3У Ленінграді на світанку поблизу бонів[1] Гребної школи, на річці Крестовці, спинився двовесловий човен.
З нього вийшло двоє, і коло самісінької води відбулася в них коротка розмова: говорив тільки один — різко і владно, другий дивився на повноводу, тиху, темну річку.
За хащами Крестовського острова, у нічній синяві, розливався весняний світанок.
Потім ці двоє нахилилися над човном, вогник сірника осяяв їхні обличчя. Вони вийняли з човна згортки, і той, хто мовчав, узяв їх і зник у лісі, а той, хто говорив, стрибнув у човен, відштовхнувся од берега і хапливо зарипів кочетами. Обриси людини, що гребла, пропливли через світанкову смугу води і розтанули в тіні протилежного берега. Невелика хвиля хлюпнула на бони.
Спартаківець Тарашкін, «загребний» на гоночній двійчастій гічці, чергував цієї ночі в клубі. Через молодість літ і весняний час, замість того, щоб бездумно витрачати на сон швидкоплинні години життя, Тарашкін сидів над сонною водою на бонах, обхопивши коліна.
У нічній тиші було про що подумати. Два літа підряд москвичі, котрі не розуміються навіть на запаху справжньої води, били Гребну школу на одиночках, на четвірках і на вісімках. Це було прикро.
Але спортсмен знає, що поразка веде до перемоги. Це одно, та ще, можливо, чарівність весняного світанку, що пах гострою травичкою і мокрим деревом, підтримували в Тарашкіна цілковите самовладання, необхідне для тренування перед великими червневими гонками.
Сидячи на бонах, Тарашкін бачив, як пришвартувався і потім одплив двовесловий човен. Тарашкін ставився спокійно до життєвих явищ. Але тут видалася йому дивною одна обставина: двоє, що висадилися на берег, були схожі один на одного, як двоє весел. Однакові на зріст, зодягнені в однакові широкі пальта, в обох м’які капелюхи, насунуті на лоба, і однаковісінькі гострі борідки.
Але, зрештою, у республіці не забороняється вештатися ночами суходолом і водою зі своїм двійником. Тарашкін,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіперболоїд інженера Гаріна», після закриття браузера.