Читати книгу - "Бріда"

— Мені хотілося б знати, чи ті священики, яких я бачила, існували насправді.

— Ми переживаємо дивовижний досвід, а менш як через дві години по тому намагаємося переконати себе самих, що він був продуктом нашої уяви, — сказала Вікка, підходячи до полиці.

Бріда згадала, як вона думала в лісі про людей, що бояться всього дивовижного та надзвичайного. І їй стало соромно за себе.

Вікка повернулася з книжкою в руках.

— Катари, або досконалі, були священнослужителями церкви, створеної на півдні Франції, у кінці дванадцятого сторіччя. Вони вірили в перевтілення, а також в абсолютне Добро й абсолютне Зло. Світ для них був поділений між обраними й пропащими. Вони не бачили сенсу в тому, щоб навертати когось на свою віру.

Байдужість, із якою катари ставилися до земних цінностей, сприяла тому, що феодальні сеньйори провінції Ланґедок ставилися до них прихильно й приєднувалися до їхньої церкви; їм більше не треба було платити великі податки, якими католицька церква обкладала їх у ту історичну добу. Разом із тим, позаяк поділ на людей добрих і людей поганих був здійснений ще до їхнього народження, катари вельми толерантно ставилися до сексу — а головне, до жінки. Вони ставили суворі вимоги лише до тих, хто висвячувався у священнослужителі.

Усе йшло добре доти, доки рух катарів не поширився на багато міст. Католицька церква відчула загрозу й оголосила хрестовий похід проти єретиків. Протягом сорока років між катарами й католиками відбувалися криваві битви, але збройні сили підтримуваної законом релігії за допомогою кількох чужоземних держав зрештою спромоглися взяти і зруйнувати всі міста, які прихилилися до нової релігії. Трималася лише фортеця Монсеґюр, у Піренеях, де катари чинили опір доти, доки не було відкрито стежку, по якій їм доставляли припаси. Одного ранку в березні 1244 року, після падіння замку двісті двадцять катарів, співаючи, кинулися у величезне вогнище, розкладене біля підніжжя скелі, на якій стояв замок.

Вікка проказала все це, тримаючи в руках закриту книжку. Тільки тоді, коли завершила розповідь, розгорнула її й показала Бріді фотографію.

Бріда подивилася на світлину. То були руїни з баштою, від якої залишилися самі уламки, але мури вціліли. Вона побачила внутрішній двір, сходи, що ними підіймалися Лоні й Тальбо, скелю, до якої був притулений мур, і башту.

— Ти сказала, що хочеш поставити мені ще одне запитання.

Це запитання вже не здавалося їй таким важливим. Думки у Бріди змішалися. Їй довелося докласти певних зусиль, аби згадати, що саме хотіла вона з’ясувати у Вікки.

— Мені хотілося б знати, чому ви марнуєте час на мене. Звідки у вас бажання навчати мене.

— Бо так велить Традиція, — відповіла Вікка. — Ти мало змінилася у процесі послідовних перевтілень. Ти належиш до того самого типу людей, до якого належимо я та мої друзі. Ми ті, кому доручено передавати Традицію Місяця.

Ти — відьма.

Бріда майже не слухала, що їй каже Вікка. Їй навіть не спало на думку, що треба призначити нову зустріч: їй хотілося якнайшвидше піти звідси, знову побачити речі, які оточували її в її знайомому світі — пляму вологи на стіні, пачку сигарет, що впала на підлогу, кілька листів, які вона забула взяти на столі консьєржа.

«Адже завтра в мене робота», — подумала вона, раптово згадавши про розпорядок свого трудового тижня.

їдучи додому, вона подумки зробила кілька розрахунків щодо експорту, який здійснювала її фірма на минулому тижні і, як їй здалося, винайшла спосіб спростити певні процеси за письмовим столом. Вона була дуже задоволена з себе: шефові могла сподобатися її ідея, і хто знає, чи не захоче він підвищити їй платню.

Приїхавши додому, вона повечеряла, трохи подивилася телевізор. Потім записала на папір свої розрахунки щодо експортних перевезень. І, геть виснажена, впала на ліжко.

Розрахунки експортних перевезень були чимось надто важливим у її житті. Вона повинна приділяти головну увагу тому, за що їй платять гроші.

Решта для неї не існує. Решта — обман.

Протягом цілого тижня Бріда щодня прокидалася в призначений час і з великою відданістю та старанністю трудилася у своїй експортній фірмі, отримуючи заслужені слова похвали від шефа. Вона не пропускала жодної лекції в університеті, купувала в кіосках мало не всі газети та журнали й перечитувала їх від першої до останньої сторінки. Від себе вона вимагала лише одного — не думати. Коли, попри власну хіть, вона згадувала, що познайомилася з Магом у лісі і з відьмою в місті, то іспити в наступному семестрі, до яких треба було ретельно підготуватися, або дошкульна репліка однієї з подруг на адресу другої допомагали їй стерти ці спогади.

Так вона дожила до п’ятниці, коли її коханий прийшов зустрітися з нею на виході з університету, щоб повести її в кіно. Потім вони пішли в бар, до якого мали звичай ходити, поговорили про фільм, про друзів і про те, що сталося з кожним із них на службі. Зустрілися з друзями, що поверталися з якоїсь вечірки й повечеряли з ними, дякуючи Богові за те, що в Дубліні завжди можна о будь-якій годині знайти відкритий ресторан.

О другій годині ночі друзі попрощалися з ними, й вони пішли ночувати до її помешкання. Коли прийшли, вона поставила програвати диск «Айрон Батерфляй»[5] і зробила подвійне віскі для кожного. Вони мовчки сиділи, обнявшись, на канапі, й він неуважно гладив її волосся, а потім почав пестити груди.

— Це був божевільний тиждень, — несподівано сказала вона. — Я працювала не зупиняючись, підготувалася до всіх іспитів і купила все, що мені треба.

Музика замовкла. Вона пішла, щоб поставити інший диск.

— Пам’ятаєш дверцята буфета на кухні, які