Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Переважно гадають, що грецька медицина народилась у храмі. Однак чимало доказів свідчать про те, що обидві дисципліни — чудотворство та лікарські знання — розвивалися незалежно, в умовах — можна сказати — мирної співпраці. Прецінь Гіппократ — попередник психотерапії — який, зрештою, остерігав від шарлатанів, рекомендував жертвоприношення й молитви, зокрема проти меланхолії та сонних кошмарів. Храм Асклепія в Епідаврі мав низку філій у багатьом грецьких містах, і ми знаємо, що в афінській філії поруч із лікарем працював жрець. Ні, напевне, не мав рації Аристофан, коли висміював грецьких медиків. Комедія та нерозлучне з нею перебільшення, не є найкращим джерелом для пізнання проблем епохи. Асклепій не був богом шарлатанів, це точно.

З Греції культ Асклепія перенісся до Риму, де зазнав вульгаризації та спотворення магічними практиками Єгипту й Азії. Свою первісну чистоту він повернув — річ, здавалося б, парадоксальна — у часи християнства. Могили мучеників почали виконувати роль інкубаторів. Змінилися назви, проте метод, уживаний святими Теклею з Селевкіди, Іваном із Єгипту чи Козьмою та Дем’яном, у принципі залишився тим самим.

В Епідаврі розташований найгарніший театр античного світу. Його безпосереднє сусідство з храмом Асклепія либонь свідчить про лікувальну роль грецької драми.

Ніхто, ймовірно, краще, ніж греки, не зумів зробити архітектуру частиною краєвиду, його доповненням і увінчанням. Якщо храми можна порівняти до групи дерев, то театр нагадує скелясту котловину. Архітектор не пхався у природу з тупою геометрією та холодним мірилом. Спертий плечима до схилу гори, театр в Епідаврі є твором, гідним Парфенону.

Щоб уникнути монотонності ритмів, так само, як на Акрополі, тут використали витончені оптичні коректури. Півколо лав для глядачів поділене на дві частини проходом, який називають діазомою[15]. Отож верхня частина сектора для глядачів нахилена під іншим кутом, так би мовити, більш стрімка, ніж нижня частина. Так само нижня межа койлону[16] не творить стосовно кола орхестри[17] концентричних кіл, наче архітектори прагнули злагодити сутичку двох ідентичних геометричних фігур.

Гіди рвуть папір, шепочуть у півколі сцени, щоб продемонструвати досконалість акустики споруди; коли все стихає, варто заглибитися поміж гарячих каменів і скоритися одвічному фестивалю гір, дерев і хмар. На кілька кілометрів видно арголідську рівнину, що хвилюється узгір’ями, які стають дедалі лагіднішими в передчутті близького моря.

«А ось Мікени, багаті золотом, закривавлений палац Пелопідів» [Софокл, Електра].

Рештки золота тепер зберігаються в афінському музеї. Палац є радше похмурою фортецею. Залишилися тільки кров і каміння. Коли шосе раптом повертає, очам відкривається грецька столиця злочину. Навіть якщо наш багаж міфологічних ремінісценцій доволі скромний, Мікени створюють непереборне враження місця, одержимого трагедією.

Акрополь має форму незграбно окресленого трикутника з основою, що має в довжину близько двохсот метрів, і з двома трьохсотметровими сторонами, споруджений на земляному горбі, оточений циклопічними мурами. Обабіч урвисті яри відокремлюють фортецю від сусідніх голих схилів.

Усе це справляє враження суворої величі, хоча сила Мікен не в гігантських розмірах. Завдяки ґвалтовній скульптурності терену все видається більшим, ніж насправді. Краєвид дикий, замкнутий. Обдерте верхами гір небо висить над Мікенами загуслою хмарою нещастя.

Циклопічні мури є шедевром конструкції, якщо три з половиною тисячоліття опиралися бурям історії. Їхня назв влучна, оскільки вони виглядають радше витвором природи, а не людини. Мікени нагадують скелі, занесені язиками льодовика в цю вузьку, вкриту ярами долину, защемлену з двох боків горами.

Безіменні будівничі мікенських мурів були, мабуть, геніальними архітекторами. Вони розумілися на природі каменю, яку мало з чим можна порівняти. Блоки тільки на позір неотесані, вони мають неправильні боки. Щілини заповнені дрібнішим камінням, яке надає конструкції еластичності природної мускулатури, що пояснює таємницю довговічності.

Genius loci[18] докладно відповідає тому, що ми знаємо про володарів Мікен.

Банди ахейців, перших індоєвропейських нападників на Елладу, почали проникати у Грецію від 2000 р. до. Р.Х. Вони швидко опанували Пелопоннеський півострів. Їхні вовч| апетити привели їх далі на південь — на Крит, який засліпив варварів. Постала змішана цивілізація, що поєднувала елементи чужі, мов вогонь і вода — нордичні й середземноморські. Мало не вся atr mineur[19] мікенців є копією єгипетського мистецтва. Рафіноване золотарство з майстерним рисунком, ритони з голубами (на місці, де краще собі уявити стерв’ятника), шелесткі намиста з золотого листя — все нагадує про принадність життя мікенських феодалів. Тому треба заглибитися в перстень товстих мурів, стовплених будинків, тісного й, напевне, темного палацу, круглого похмурого цвинтаря всередині фортеці, щоб зрозуміти провалля, яке відмежовує притягнуту з півночі цитадель від сонячних палаців критян.

Ахейці чинили грабіжницькі походи з суто нормандським розмахом, в тому числі до Малої Азії (не лише на Трою, бо й гетські тексти зберегли їхнє ім’я), на Крит, в Італію. Вони поверталися з худобою, золотом і рабами. Замикалася Брама Левів, барельєф якої міг би вразити тих, хто захотів шукати справедливості. Слушно зауважено, що мапа героїчних міфів Греції (приводи воєн у міфології зазнали поетичної сублімації) достеменно збігається з мікенськими центрами.

Коли смеркається, найкраще сісти