Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Он там біля причалу, де зараз похитується буксир, стояв їх сейнер. За три дні вони відремонтували машину і звістка про, початок війни пришилась, як кажуть, до відплиття. За кілька годин до того, як мали зніматися з якоря, на борту з'явився товариш із консульства і показав урядову телеграму. Там зазначалось, що всі працездатні чоловіки мобілізуються на демонтаж обладнання рудників і порта, а на Велику землю попливуть жінки і діти, сім'ї робітників і службовців рудоуправління тресту «Арктикавугілля». Потім були півтора місяця виснажливої праці на демонтажі і повернення в Архангельськ на борту англійського есмінця.

І що одно розлучення з Баренцбургом запам'яталося Касянові на все життя. Тоді теж на рейді диміла англійська ескадра, але то буй уже переможний сорок п'ятий. Друзі проводжали його додому. Людвіг, Інгрід і Патрік… На пірсі радянському кораблю, що відпливав, салютували бійці їх загону. Стріляли в повітря з карабінів, гвинтівок, пістолетів, ракетниць. Юрба проводжаючих веселилася, на палубі співали пісень, лише він стояв на борту і ледве стримував сльози. А Інгрід не плакала, вона ніби скам'яніла від думки, що пройде ще якась мить і вони вже ніколи не зустрінуться. І почуттю, що так несподівано виникло і зігріло їхні душі надією, судилося, не дивлячись на запевнення і клятви вірності, гаснути рік за роком все більше. «Я люблю тебе, Кассій. Знай, на все життя люблю… — Вона тулилась до нього щокою і шепотіла: — Нічого у життя не проси, що тебе не варте, хоч у любові, хоч в інших ділах. Не забувай мене, не забувай…» А потім листи, багато листів. Перші роки це була єдина можливість звільнитися від почуття, що розривало йому душу. Пізніше настав час, коли її листи приносили з собою лише біль, нічого, окрім болю. В цей період їх листування обірвалося… «Прости, моя любов. Прости, мій Кассій. За наше почуття ми заплатили вповні… Роки душевної муки — це немала плата. Далі так бути не може. Я вимагаю від тебе розумного — ти повинен влаштувати своє життя, мати дім, сім'ю, дітей. Проти власного серця, яке не бажає знати нікого, крім тебе, я кажу собі: невже наша любов здатна убити в нас життя? Ні!»

Ох, пошта, пошта… Правду кажуть англійці: нема вістей — хороші вісті. Так думати Касян став після того листа, який майже два роки пролежав у ящику його московської квартири. В конверті було запрошення на весілля. Запрошували Людвіг і Інгрід. Його поздоровлення запізнилося більше як на півтора року, проте вони відповіли, і з того часу… Так, час лікує — це безперечна істина. Зараз він чекав листів від Інгрід і Людвіга. Від тих листів залежало, як піде далі робота над рукописом. Що примусило взятися за цей нелегкий, незвичний труд? Адже знав, що, торкнувшись минулого, розтривожить вже ніби притихлий біль. А можливо, бажання пережити ще раз, хай не так, як колись, хай по пам'яті, але пережити все знову… Що й казати, його почуття до Інгрід зіграло тут неостанню роль. Але в міру того, як обдумувалось, згадувалось, усвідомлювалось минуле, як кожною клітиною проростав той час, про який мав писати, ставало ясно, що любов, хай навіть велика, не посідає в тих подіях, що потрясли людство, того місця, яке колись відводилось їй у власному серці. Бойові дії групи норвезьких патріотів на Шпіцбергені у зіставленні з масштабами минулої воєнної трагедії то лише крапля грозової зливи, що впала на континенти, держави, народи.

З часу, коли він відправив їм останнього листа в Хаммерфест, минула одна полярка. Калікін уже встиг дещо зробити, проте не вистачало матеріалів, фактів, документів. Вже надто вузьким здавався власний погляд на події, в котрих не брав участі сам, та, мабуть, і на ті, в яких брав участь…

А як же бути з любов'ю? Адже жодної книжки, як і долі, без неї нема. Та й в його житті була не лише Інгрід…

Якось випало йому поїхати в Крим. Санаторіїв він но любив і зроду туди не їздив, а тут поїхав. Мабуть, судилося, бо саме там зустрілася йому Людмила. Вона з важкою авоською поверталася з базару. Він напросився їй допомогти. Небалакучий, раптом так розговорився, що й сам злякався своєї велеречивості. Почав розповідати про Північ, про Шпіцберген. Наговорив сім мішків гречаної вовни. Зустрілися ще, потім ще. Місяць пролетів, як один донь. І відчув Касян, що серце його не забуло любити. А Людмила просить не їхати, залишитись. Поїхав, хоч мав ще цілий місяць відпустки. Розумів, що коли залишиться, бог знає що з того буде. Нове почуття неначе з гір упало. Тоді на вокзалі, як прощалися, взяти та й розповісти їй усю правду. А він тільки й спромігся видавити з себе: «Приїздіть до нас на Північ. У нас серця морозом гартовані, тому почуття наші чисті і вірні…»

Не сподівався, що приїде, а вона взяла і приїхала. Отут і виникло те прокляте питання. Може, для кого іншого тут і коми лема, не те що знака запитання, а для нього… Хто, хто, а він розуміє, що і вік його, скажімо прямо, критичний, і характер складний — не то щоб зовсім ведмежий, але… Вона молода, гарна собою.

Зустрівшись з Людмилою тут, у Баренцбурзі, Касян, проти будь-якої логіки почав сторонитися, уникати її і в той же час мимоволі шукав найменшої можливості побачити, поговорити, побути разом. Ось і зараз він картав себе: «Як хлопчисько потягся, ніби крім тебе нікому пошту привезти, ніби не міг про аналізи грунтів довідатись по радіо, в понеділок. І рано, рано все це я виклав Журавльову… Людина він серйозна, плескати не буде, проте коли все те виявиться помилкою, перш за все виправдовуватись доведеться перед ним, Батею…»

Калікін озирнувся і раптом заспішив вниз по сходах — з тресту вийшли Людмила і Петро Добриня. Тільки на пірсі, загубившись у натовпі, Касян полегшено зітхнув. Ляскаючи гусеницями, сердито гуркочучи мотором, бульдозер тягнув сани з трунами назад у порт, до третього причалу. Калікін бачив, як за Людмилою зачинились двері лікарні, як збіг сходами і попрямував до своєї контори Добриня. У Касяновім серці заворушилась заздрість. Він піймав себе на тому, що заздрить Петрові, проте тут же вилаяв за те, що у ставленні