Читати книгу - "Жовте коло"

Потім були тут англійці. Порпались, порпались, але теж нічого не знайшли, тільки заразу якусь підчепили і до госпіталю потрапили…

— Але ж з журналістами із «Штерна», які нещодавно тут працювали, нічого не трапилось?

— Та як вам сказати? Стріляли по них…

— Стріляли?

— Авжеж…

— А що з Кемпкою трапилось?

— Це з котрим?

— Швейцарцем, що недавно потонув.

Шрот зітхнув:

— Шкода хлопця. Дужий був. Атлет… Якби в озеро не поліз — зносу йому б не було.

— З ким він працював?

— Сам. Узяв у мене пліт, поскладав свою апаратуру, балони якісь та й відчалив. Я ще сказав йому: «Чого ж це ви без помічників?» А він мені: «Обійдусь, у мене обладнання таке…»

— І що ж далі?

— Він збирався повернутись увечері, але не вернувся. Минула ціла доба — нема. Тоді я сів на веломашину і поїхав…

— Куди ж ви поїхали? Адже озеро — ось, поряд.

— Це не озеро, це затока. Озеро ген за тим горбком. Під'їхав я до берега, бачу — на плоті нікого. Може, думаю, він саме під водою працює. Поїхав в об'їзд по ділянці. Повернувся — знову нікого. Тут у мене підозра й запала… І повідомив я у поліцію… Потім неприємності почались: розпити, допити… Хвалити бога, нарешті мені дали спокій.

— А хто вів допит?

— Комісар Клуте із Бадаусзее.

Максиміліан розлив рештки брандвайну по склянках.

— А Розенкранца не було тут недавно? — несподівано запитав він.

— Який це Розенкранц? — Лісник люто глянув спідлоба.

— Колишній гауляйтер Зальцбурга.

— Ви мене не ловіть! Я вам як людині все розказав, а ви мені — Розенкранц. Клуте, той одразу сказав, що із поліції, а ви комедію строїте. Не знаю я ніякого Розецкранца.

— Як же ви не знаєте? Його всі тутешні знають.

— А я не знаю.

— А ви нікого не бачили на озері в ті дні, коли з Кемпкою трапилось нещастя?

— Чого ви до мене присікались? Якщо хочете допитувати — викликайте в поліцію, тільки нового я нічого не додам.

— Ви помилились: я — не з поліції, я — журналіст і допиту вам чинити не збираюся.

— Ну, тоді всього вам кращого, прощавайте…

— Не хочете більше розмовляти?

— Погомоніли — й годі! Про що більше говорити? — Шрот перехилив склянку і витер губи. Помовчавши, додав: — У кого язик довгий — у того життя коротке. — З цими словами він повернувся спиною до Фака.

— Ну, а пліт ви мені продасте?

— Не продам, — рішуче відповів лісник. — Трапиться щось, а мене потім знову поліція тягатиме. Дзуськи.

— Ну, тоді до побачення!

— Прощавайте! — повторив Шрот, висмикнув сокиру із колоди і заходився біля своєї роботи.

Комісар поліції Клуте, сповнений службового пориву, цього суботнього вечора був ще в своєму кабінеті. «Зовсім хлопчисько», — подумав про нього Фак, знайомлячись.

Як виявилось, Клуте вже виповнилось тридцять років, але на вигляд йому можна було дати хіба що двадцять три — двадцять чотири. Це було вразливим місцем комісара, і він при кожній нагоді підкреслював, що йому вже за тридцять.

«Десять років тому, коли я приїхав у Бадль Йшль після закінчення поліцейської школи…» — казав він. Або: «Чотирнадцять років тому, коли мені було шістнадцять…».

Клуте після закінчення поліцейської школи працював постовим полісменом, але ця робота не задовольняла його. Він мріяв перейти в карну поліцію і нарешті домігся свого: його почали брати спочатку на облави, а потім доручали дрібні справи. Повільно, але вперто просувався Клуте по службі. А після закінчення дворічної школи молодших інспекторів одержав призначення на посаду комісара в Бадаусзее. Тут на самостійній роботі в нього була змога проявити себе.

На жаль, спочатку в районі, який він опікав, нічого суттєвого не відбувалося, поки Грюнзее знову не потрапило на сторінки преси.

Обставини загибелі Кемпки здалися Клуте загадковими, і він вирішив докопатися до істини. Розпитав десятки людей, обнишпорив усі закутки Грюнзее. Дещо йому вдалося виявити, але раптом надійшов виклик до окружного комісаріату в Зальцбург, і радник юстиції першого рангу Фрайбергер наказав йому кінчати «цю тяганину, це шерлокхолмство». «Від вашої версії на сто кілометрів тхне дилетантством. Ви ставите нашу поліцію в ідіотське становище, Клуте. Ми офіційно вже повідомили в Швейцарію, що це нещасний випадок. А ви верзете чортзна-що, компрометуєте нас».

Клуте не міг збагнути, чому спроба встановити істину може компрометувати поліцію, але дізнання мусив припинити, бо боявся втратити місце. Проте зараз, коли до нього приїхав журналіст, та ще й такий відомий, як Фак, Клуте знову вирішив зайнятися цією справою. З перших же слів комісар відчув, що Фак теж схиляється до версії про вимушену смерть Кемпки…

Фак висловив свої міркування з цього приводу і запропонував:

— Спробуймо разом простежити послідовність подій… Кемпка зупинився в Бадль Креуце в готелі, побував на Грюнзее і на другий день увечері отримав записку.

— Коли саме він отримав записку, я напевно не знаю. Але показував її господареві вранці наступного дня.

— Тобто другого?

— Так.

Клуте відчинив сейф і дістав шматок паперу. Навіть не обізнаному з кримінальними хитрощами Факу було зрозуміло, що почерк змінений. «Хто шукає золото — ризикує життям», — було написано досить чітко.

— Цю записку ви знайшли в номері Кемпки?

— Ні, мені передав її господар готелю.

— Як вона в нього опинилась?

— Кемпка сам віддав її хазяїну, сказавши: «Це у вас так заведено жартувати?» І пішов до машини, щоб їхати на Грюнзее.