Читати книгу - "Сигнальники і горністи"

«Де твоя колишня суворість, непримиренність?» — запитували мене. Не-при-ми-рен-ність… Це означає те, що «не при мирі». Навіщо ж вживати таку зброю у спілкуванні з друзями? Та й взагалі є якості, які, як скальпель хірурга, не годяться для буденного, повсякденного вжитку.

«Мене дивує гнів людини, яка гнівається раз на рік», — сказав хтось із тих, чиї вислови варто запам'ятовувати.

Про непримиренність, думаю, можна сказати те ж саме.

«Добре було б до кінця засвоїти всі ці істини не зараз, в шістдесят третьому році, коли мені вже виповнилося шістдесят три, — думала я, — а хоча б тоді, в тридцять дев'ятому, коли я втекла від Іванка Бєлова… І коли мені також було тридцять дев'ять».

Ці збіги (знову збіги!) завжди потішали Володю.

— Мамочко, скільки тобі зараз років? — запитував він. І ніби міркував уголос: — Та-ак… Надворі у нас «рік — відмінник»: п'ятдесят п'ятий. Виходить, і у тебе, мамочко, — дві п'ятірки!

І цього року він також жартома нагадав мені, що цифра 63 в календарі збігається з моєю шістдесят третьою весною.

Я усміхалася цим звичним жартам. Але не так весело, як чверть віку тому.

Іванко залишився самим собою — і тому я вірила, що моя онука піде восени до школи. Вірила.

«Ось чому потрібен був цей сьогоднішній збіг, — думала я. — Щоб Іванко врятував мою онуку. І щоб я сказала йому, що все нарешті зрозуміла. Не зараз, звичайно, сказала… а потім. Зараз я просто почну йому дякувати, нескінченно дякувати…»

— Іване Сергійовичу! — вигукнула Маша і, на ходу поправляючи зачіску, кинулась назустріч огрядному чоловікові, який виходив з операційної.

Він стягнув з обличчя марлеву пов'язку і витирав нею лоба.

Я не могла йти… Я ухопилася за Машин столик. Ноги зробилися важкими. Він сам підійшов до мене.

— Опритомніла ваша цариця.

«Від чого?» — хотіла спитати я. Але не спитала.

— А по батькові вона не Петрівна?

Я нічого не могла відповісти. I заплакала. Він обережно погладив мене.

— А на весілля покличете?

— Спасибі вам, лікарю.

Він знову погладив мене звідкись згори. Пальці у нього були довгі, міцні. З чола на щоки і ніс, укритий ластовинням, стікав піт.

Про все я встигла спитати у Маші. Про все… А про зріст забула. Ваня ж був невисокий…

Іван Сергійович попросив мене «не наполягати» на негайній зустрічі з Єлизаветою.

— Вона прийме вас завтра, — пообіцяв він. — Або післязавтра. Зараз їй не можна розмовляти.

Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.

Я зрозуміла нарешті, що годинник стоїть. Сестра Маша провела мене в кінець коридора.

— Пощастило вам, що Бєлов був тут. Він зрідка чергує. І операція рідкісна. Нескладна, звісно… Але алергічний шок стався.

— Що… це?

— Зовсім було погано, тепер уже я вам зізнаюсь. Вона весь час нахилялася до мене, обіймала за плечі.

Довгі сережки ледь чутно подзеленькували.

— Я до ранку догляну за нею. — Ми дійшли до кінця коридора. — Іван Сергійович перед операцією, щоб перемірити, як вона там, запитав: «І як же тебе звати?» А вона відповідає: «Єлизаветою».

— Так і називайте її, — попросила я. — А то ще не відгукуватиметься… Виходить, то були не практиканти?

Вона не відповіла.

Я почала спускатися вниз.

«Багато людей пройшло через моє життя, — думала я. — А ці двоє залишаться зі мною назавжди: Іван Сергійович, Маша… Й Іванко Бєлов. Він теж був поруч. А батька ж його звали Андрієм… Андрієм, а не Сергієм. Як же я забула? Такий милий, сором'язливий чоловік. Весь час пропонував зняти пальто. А я запевняла, що прийшла на хвилинку. Іванкова мама, також мила й сором'язлива, докірливо дивилась на чоловіка і казала: «Що ж ти, Андрійку, не запропонуєш роздягтися?» Тоді він знову просив мене зняти пальто.

Тут я побачила Алю. Вона сиділа на довгій лаві біля лікарні.

Мрячив нудний дощик.

— Ну що?! Віро Матвіївно…

Я не витримала, знову розплакалась. Вона витирала зі щік мої сльози і краплі дощу. Не хусточкою, а теплими, м'якими пальцями. Мабуть, так вона утішала свою малечу.

— Опритомніла вже… — крізь сльози промовила я. — Нам пощастило. Чергував Бєлов! Сказав, що прийде на весілля. А чому ви… на вулиці?

— То увійду до вестибюля, то вийду. Не могла на одному місці… Я винна, Віро Матвіївно!

— Не здумайте повторити це в дитячому садку! — стрепенулась я. І перестала плакати. — Ви зобов'язані бути педагогом, але не провидцем. Я сама б мала попередити.

— Ви й попередили, — м'яко, але вперто заперечила вона.

— Лікаря… Але не вас!

— А я повинна була дізнатися у лікаря. Про всіх все дізнатися!

— От зараз і дізнаєтесь. Досвід вимагає жертв… Ви повірте мені.

— Але не таких.

— Коли б ми знали, де впадемо, постелили б соломку. Це стара істина. Ось пригадалось мені сьогодні…

Ні, я не збиралася вчити Алю на своєму гіркому досвіді. Просто я хотіла цим досвідом утішити її. І почала розповідати про чоловіка, про Володю, про Іванка Бєлова.

Чоловіки озиралися на нас. Я почала говорити тихіше, а вони все озиралися.

Повернувшись додому, я написала листа Володі і Клаві. Телеграму посилати не стала. Та і в листі про все розповіла досить спокійно, промовчавши про смертельну небезпеку, що загрожувала нам усім. Я давно взяла собі за правило: по примушувати інших переживати те, що можу пережити одна… До того ж коли йшлося про бурю, що вже проминула.