Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Ну, — мовив сер Генрі, а тепер у дорогу!

І ми рушили.

По суті, йти потрібно було майже наугад. Адже, крім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику матерії напівбожевільним старим, що помирав, нам нічим було керуватися. На цей шматок полотна було дуже важко покладатися, однак на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, як засвідчувала карта старого португальця, знаходилося серед пустелі, тобто за шістдесят миль від крааля Сітанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі ми неминуче повинні були загинути мученицькою смертю. У нас не було майже жодних шансів знайти це водоймище у величезному морі піску і заростях чагарника. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три віки висохнути під палючим сонцем пустині? Хіба не могли затоптати його хижі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, ми просувалися у нічному мороці, в’язнучи у глибокому піску. Йти швидко було неможливо, оскільки ми безнастанно натикалися на колючі кущі. Пісок насипався у наші вельдскуни і мисливські черевики Гуда, так що час од часу ми змушені були зупинятися і витрушувати взуття. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке, задушливе повітря пустелі, і ми, незважаючи на часті зупинки і труднощі переходу, досить помітно просунулися вперед. Навкруги панувала гнітюча безмовність. Бажаючи нас підбадьорити, Гуд почав насвистувати пісеньку “Дівчина, яку я лишив вдома”, але веселий мотив лунав похмуро і зловісно в безмежних просторах, і він замовк.

Незабаром з нами сталася кумедна пригода, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд ішов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, умів чудово поводитися, ми ж брели один за одним позаду нього. Раптом він голосно скрикнув і зник. Цієї ж миті довкола нас пролунали якісь дикі звуки: пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт ніг, що поспішно втікали. Незважаючи на майже повну темінь, ми, хоч і насилу, змогли розрізнити неясні обриси якихось дивних істот, які стрімко неслися вперед, здіймаючи вихори піску.

Тубільці покидали свій вантаж, маючи намір утекти, але, згадавши, що втікати нікуди, кинулися ниць на землю і почали голосити, що це диявол. Ми із сером Генрі стояли приголомшені, але були ще більше приголомшені, коли раптом побачили Гуда, що біг щодуху у напрямі гір. Нам здалося, що капітан мчить верхи на коні, при цьому дико вигукуючи. Раптом, змахнувши руками, він зі всього розмаху важко гепнувся на землю.

Тоді я збагнув, що сталося: у темноті ми наткнулися на стадо сплячих кваг44, і Гуд упав на спину однієї з тварин, яка з переляку відразу ж схопилася і поскакала з вершником. Гукнувши своїм супутникам, щоб вони не турбувалися, я кинувся до Гуда, який, на мою велику радість, сидів на піску. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, що він анітрохи не постраждав од падіння. Звичайно, капітан був дуже наляканий і його добряче труснуло, хоча це ніяк не позначилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, пишався в його оці.

Після цього кумедного інциденту ми подорожували без жодних неприємних пригод. Близько першої години ночі зробивши привал, випивши трохи води (пити досхочу ми не могли, адже пам’ятали, яка дорогоцінна була для нас ця волога) і відпочивши з півгодини, ми рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті на сході не зарожевіло, наче спалахнуло від збентеження обличчя дівчини. З’явилися ніжні промені жовтувато-рожевого кольору; вони швидко розгорялися і раптом перетворилися на вогненно-золоті смуги, по яких у пустелю ковзнув світанок. Зірки ставали все блідішими і нарешті зовсім зникли. Золотий місяць потьмянів, і гірські пасма позначилися на зблідлому його виду, як тіні на обличчі помираючого. Проміння світла, схожі на списи, блиснули десь дуже далеко і осяяли безмежну пустелю, пронизуючи і запалюючи пелену туману, що окутував її, поки вона вся не затріпотіла золотим блиском.

Настав день.

Ми вирішили не зупинятися, хоча нам і дуже хотілося відпочити, оскільки знали, що, коли сонце підніметься вище, настане така спека, що навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, приблизно через годину ми здалеку помітили кілька скель, що височіли на рівній місцевості. Ледве волочачи ноги від утоми, ми пленталися до них і з радістю побачили, що одна з них надто виступає наперед, утворюючи навіс, який міг служити гарним сховищем від спеки. Земля під ним була вкрита дрібним піском. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга й відразу ж заснули мертвим сном.

Коли ми прокинулися, було вже три години. Наші носильники-кафри вже чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну дорогу. Вони були по горло ситі пустелею, і ніякі ножі на світі не змусили б їх іти далі. Ми з насолодою випили всю воду, що лишилася у флягах, і, знову наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, принесених тубільцями, відпустили їх додому.

О пів на п’яту ми рушили далі. У пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї безконечної піщаної рівнини, крім кількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Мабуть, для звірів тут було надто сухо, І, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. А втім, одна комаха зустрічалася у великій кількості: звичайна кімнатна муха. Вони літали по пустелі й стежили за нами, як