Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Гренд Доулд, як тільки опинився у тіснуватому терміналі транзитних пасажирів, відразу прикипів до крісла біля стіни — він не дасть можливості Ероуту несподівано підійти до нього з-за спини. Але, здавалося, Теодор і не збирався чимчикувати до старого. Він подався до стійки бару, що впритул розмістився за скляною стіною транзитної зали, замовив дрінка і звідти тримав Доулда у полі зору.

Марта підійшла до Доулда, принаймні, це був єдиний пасажир, якого вона більш-менш знала і могла спілкуватися з ним.

— Вам купити чогось попити? — звернулася до свого пихатого попутника.

Доулд змінився на обличчі, навіть озирнувся довкола, не вірив, що до нього звертаються і пропонують свої послуги. Йому й справді хотілося пити, але це б значило, що Ероут у будь-який момент міг перестріти його і чого доброго, пирнути ножем, затягти у якийсь закуток і там…

— Це ти до мене? — все ще не вірив.

— Так, до вас. Вам, очевидно, важко по такій спеці ходити, а я швиденько збігаю і куплю.

— Ну то йди, — засопів Доулд і поліз до кишені за грошима.

— На воду у мене ще вистачить, — махнула рукою Марта.

— Не барися! — гукнув навздогін Доулд і закашлявся. — Він не пам’ятав і навіть не міг пригадати, коли так голосно і так… по-людськи до когось говорив.

У майже порожньому барі, щедро обвішаному кондиціонерами, Марта замовила дві бляшанки тоніка. Коли розраховувалася, почула польською мовою:

— Гей, дівчино, ми, здається, з вами летіли з Варшави?

— Так, — Марта впізнала високого світлочубого чоловіка, котрий так дотепно жартував із стюардесами. Тільки пив забагато.

— Нас тут на весь бар двоє натуральних блондинів, — продовжував поляк. — Тож давай знайомитися. Стефан Метись, рекламна агенція «Echo». Лечу до Мельбурна у фантастичне відрядження, гадаю, там теж зустріну таку вродливу білявку. А ти куди?

— Я Марта Квитко зі Львова, лечу до вуйка, теж до Мельбурна.

Стефан, видно, перехилив не одну чарку і тому говорив голосно. Таке ж, як у Марти, біляве волосся безпомічно нависало над чолом. Велике, блакитне око раз по раз з’являлося з-за неслухняного пасма і дивилося на Марту невизначено, так, наче думками перебувало далеко від реального місцезнаходження.

— Мартусю, кохана, — плів далі Стефан, — ти теж така романтична натура, як я?

— Ні, я твереза натура, — Марта взяла бляшанки і попрямувала з бару.

— Ще краще, — погодився Стефан. — Але стривай, не йди. Послухай, тут цілком незлий актор Богуслав Лінда пожартував (Стефан витяг з-під пахви скручений журнал і розпростав його на столі). Нервово випускаючи смішок, читав: «Moje filmy kaskaderskie і ekstremalne przygody kompensuja mi brak penisa (smiech). Wynikaja po prostu z checi przezycia czegos mocnego».[10] Пам’ятаєш, як він плакав у фільмі «Тато»?

Стефан втупився кудись вбік. Махнув рукою:

— Давай краще за наших дітей, народжених і ненароджених, по келишку вип’ємо.

— Наші діти — наше багатство. Тільки з тебе, гадаю, досить пити, — на ходу кинула Марта.

— Але ж мудро сказала про дітей! Це ти сама вигадала чи процитувала класика?

Стефан побрів за Мартою, сподіваючись отримати відповідь на таке бентежне питання. Власне проблема дітонароджуваності його турбувала зараз особливо гостро, і навіть чарка доброго коньяку разом з Богуславом Ліндою не допомогли розібратися у цій проблемі.

Він незграбно маневрував між столиками, мугикав під ніс відомий шлягер «Eva, Eva, Eva, co to sie stalo, wzbudzila wszystko — ducze i cialo».[11] Рівновагу вдавалося сяк-так втримувати, бо у лівій руці затиснув почату пляшку. Однак це виявилося для нього заважкою ношею і він, зачепившись за кейс, що стояв біля столика, щедро хлюпнув з пляшки просто на плече молодого чоловіка, що пив каву, гортаючи якісь папери. Це сталося так несподівано для Стефана, що він, нічого не розуміючи, гепнувся у крісло поруч, підняв до очей напівпорожню пляшку і майже трагічно, ковтаючи слова, видушив з себе:

— А я так хотів з тобою випити, приятелю.

— Що ж це таке? — зіскочив з місця молодий чоловік, вбраний з неабияким смаком. Він виявився трохи нижчим від Стефана, але на роки, як видалося Марті, були майже однакові. — Я вас, питаю, що це таке?

— Вибач, приятелю. — Стефан обережно поставив пляшку на стіл і незграбно намагався серветками витерти патьоки з легкої білої маринарки.

— Марто, я, здається, зробив дурницю. Допоможи, прошу тебе. Я не знаю, що з його маринаркою робити! — голосно покликав.

Марта невдоволено похитала головою, — Стефан й справді вскочив у халепу і тепер їй доведеться відчищувати маринарку зовсім незнайомої людини.

— Та не хвилюйся, — заспокоїв Стефана молодий чоловік. Він уже зняв маринарку і акуратно повісив її на бильце стільця. Марта навіть встигла прочитати назву фірми «EDEN» на внутрішній кишені.

— Ми з Мартусею летимо в одному літаку, — уже витлумачував по-англійськи Стефан, коли Марта підійшла до них. Одночасно продовжував вивчати залишки вмістимості