Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

знімати, то навіщо тоді ці складні історії з магнітофонними записами? Навіщо ця колекція касет? Він мав заскоки, кажу тобі. Це був божевільний. Такий собі тип магнітофонного фетишиста. Нам треба ще навести довідки в поліції моральності. Там, певна річ, у цьому ділі тямлять. Або, може, ти вважаєш, що всі ці стрічки він слухав тільки задля того, щоб знати, чи жінки справді старанні? Це йому зовсім не треба було. За останніми даними слідства, місячний прибуток у нього становив добрих тридцять тисяч. А може, й більше, бо ми, безперечно, ліквідували ще не всі його кубла.

Вуст насилу жував свій глевкий бутерброд. Крихти злипалися у нього в горлі. Він запив шматок ковтком кави й відсунув решту бутерброда вбік. Їсти йому більше не хотілося.

— Коли в нас так багато магнітофонних записів, то надалі ти можеш прокручувати їх під час допитів чоловікам, якщо це дає тобі втіху.

— Ну, годі вже! Не треба дозволяти собі надто багато тільки через те, що дістав кулю в плече! Слідство я веду з усією відповідальністю. Шеф особисто доручив мені це, і я суворо дотримуюся службових приписів. Роботу виконую сумлінно й точно. Твоїх порад я не потребую.

Вуст кивнув головою.

— Так, так, ясно, отже, ти тут керуєш слідством…

Він подивився знизу на Мюллера. Той почервонів. Цим уїдливим зауваженням Тоні нарешті «дістав» його, бо Мюллерові ніщо так не подобалось, як самому керувати слідством.

Проте Мюллер був невіглас. Вуст знав про це, та й сам Мюллер про це знав. А найгірше було те, що Мюллер знав, що Тоні, а також всі інші, про це знають.

Мюллер поклав на стіл свою коробку з люльками й дістав її вміст. Чотири відшліфовані люльки різної форми лежали на столі, і Мюллер, дивлячись на них, розмірковував, котру набити першу. Але не встиг він вирішити це, як Вуст підвівся й залишив його самого.

Може, взяти й висловити свою незгоду шефові? Одначе його відповідь він уже знав наперед: «Якщо ви маєте альтернативу, то назвіть її. Якщо ні, то тримайте язика на припоні».

Бурчанням нічого не досягнеш. Подобалось йому чи ні, що чоловіків допитували, але він мусив теж брати в цьому участь.

«А може, — подумав раптом Тоні, — може, я так опираюся проти цих допитів тому, що це вивільнює в мені прихований страх? Страх, що Марія могла б мене обдурювати. Страх, що вона теж могла потрапити до рук такого типа. Чи заговорила б вона зі мною про це?»

Він не був певний.

Коли Тоні ввійшов до робочої кімнати, то помітив, що його ліва рука трохи тремтить. Посеред кімнати між його столом та Мюллеровим стояв сам шеф. Правда, не в такому неподобному вигляді, як недавно привиділося Тоні. Навпаки, шеф здавався підтягнутим, погляд його був холодний, як криця.

«Вигляд у нього явно роздратований, — відразу подумав Тоні. — Просто — кипить від люті. Ось-ось вибухне. Може, хоч не на одному мені окошиться».

— Ви відчинили вікно в кімнаті! Чи розумієте ви, що я не можу тепер працювати, оскільки порушено приплив повітря? Власне, чи розумієте ви, скільки чоловік не можуть тепер працювати через те, що порушено приплив повітря? Вам відомо, скільки грошей платників податків буде через вас витрачено марно, якщо я зараз відішлю службовців додому, бо вони не можуть більше працювати в своїх приміщеннях? Чи ви взагалі розумієте, що накоїли своєю хлопчачою витівкою?

Чи треба заперечувати? Мабуть, хтось побачив його й доніс шефові. Дехто з колег був, на думку Тоні, цілком здатний на це.

— Шефе, я… я замислився. Ця справа так мене захопила… Крім того, я ж поранений…

— Не варто знову згадувати про цю прикру історію. Авторитетові карної поліції ви завдали величезної шкоди. Власне, ви більше не маєте морального права у нас працювати. Але кожному в житті треба дати принаймні шанс. Ви вже знайшли вбивцю?

Не чекаючи відповіді, шеф гордовито рушив з кімнати, неначе генерал, що виграв битву.

Через кілька секунд задзвонив телефон. Тоні з'єднали з якоюсь дівчиною, що, навіть не назвавши себе, відразу спитала:

— Ви комісар Тоні Вуст? Я хочу розмовляти тільки з комісаром Тоні Вустом! Більше ні з ким.

— Так, це я. Чим можу бути корисним? — Він не знав, як звертатися до дівчини — на «ти» чи на «ви». Із ввічливості вирішив називати її на «ви».

— Я Гудрун Кох. Ви, мабуть, ще пам'ятаєте мене? Все ж таки ви бачили мене майже голою.

Тоні здригнувся. Тепер він упізнав голос. Це була та дівчинка з хлопчачим тілом із клубу «Афродіта». Ясно. Гудрун Кох. Тринадцять років. Понад рік працювала на Маркуса Бергера. Школярка.

— Звичайно, я пам'ятаю вас. У чому річ? Чим я можу допомогти вам?

— Я хотіла тільки сказати, що переїжджаю до вас.

— Що-що ви робите?

— Переїжджаю до вас. Не тому, що так добре до вас ставлюсь. Просто у мене немає іншої ради. Я не знаю, в кого б іще я могла оселитися. Мої подруги залежать від своїх батьків та матерів, і я там більше з'являтися не можу. У школі теж. А після того, як цей ідіот із відділу соціального забезпечення відвів мене додому й розповів батькові й матері мою історію, я й тут уже лишатися не можу. Як ви гадаєте, що тут тепер діється? Адже ви нам усім пообіцяли, що громадськість нічого не довідається. Що все робиться цілковито таємно. Таємно! Мій батько боїться йти на роботу, бо його колеги бачили мене на фотографії в газеті. Якийсь мерзотник нас сфотографував, коли ми сідали в поліційну машину. А коли поліцейські дізналися, скільки мені років, вони відразу підключили службу у справах молоді. Тепер вони невідступно переслідують мене, і я їх уже не позбудуся. Але до них я ні в якому разі не хочу. Це я вам кажу! їм не вдасться запроторити мене до якогось притулку. Я поживу у вас, поки заспокояться мої батько й мати. Адже