Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.

— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?

— Сімнадцять двадцять.

— Плати, Жоро! І живо мені!

Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.

— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…

— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.

Тетеря зіщулився і замовк.

— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.

— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..

— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.

— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?

— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.

— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.

— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.

— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?

— Що зметикують?

— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.

— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.

— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?

— Уявлення не маю.

— Може, Яків Архипович уже дома? Га? — втрутився Чистяков. — Давайте ще раз подзвоню.

— Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! — обірвав його Чернушкін. — Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.

Чернушкін повернувся швидко.

— Друзі-голуб'ята, — радісно потирав він руки. — Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.

— Де ж він пропадав?! — обурився Макогон.

— Що я казав? Що? — тріумфував Чистяков. — Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?

— Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.

— Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…

— Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?

— Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…

— Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.

— Де він живе?

— Друга Дачна, тридцять вісім.

Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.

— Куди ти… мене? Куди? — буркотів той. — Я не хочу… Відчепись…

— Додому. В ліжко.

— Спати пора, спати пора, — загугнявив Тетеря.

— Ну й компанія! — осудливо мовив Макогон. — І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…

— Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?

— Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.

— В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?

— А в Чистякова звідки?

— Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.

— Розумію. Сьогодні ж об'їду.

— Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?

— Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.

— Ох і пече, — трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. — Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.

— Чим нагородив?

— У мене його пістолет, — стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.

— Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.

— Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.

— Дай мені, заховаю. Знадобиться.

Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.

— Ох-ох-ох, — показавши золоті зуби, гепнувся він на стілець, — вірте не вірте, півгодини простовбичив на стоянці. Нема й нема таксі. О, боржомчик! — взяв він пляшку в руки. — Та ще й холодненький! Чудово! В роті все пересохло. — І пожадливо випив одну за одною дві склянки. — Як у вас? Де Тетеря та Жора?

— Живі й здорові! Скажи краще, де ти вештався? — суворо спитав Чернушкін.

— Ой, пережив я, братці… Усе життя пам'ятатиму. Як погналися за мною, такого дьору дав… Це з моїм черевцем.

— Треба було в машину сісти! — із злістю кинув Чернушкін.

— Е,