Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.

“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.

— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.

“Помкомвзводу” чомусь придуркувато засміявся.

На моїх очах діялося щось неймовірне: молодий гітлерівський офіцер серед білого дня їхав по нашій землі, в тилу у наших військ, віз своїх вовкодавів, більшість яких не знала жодного російського слова, так ось цей офіцер лицедіяв, як міг, навіть весело кокетував з радянською дівчиною, знаючи, що готує їй загибель. Я шукав слово, яке б точно визначило суть “капітана Павлова”, і не знаходив. Навіть такі слова, як авантюрист, звірюка, садист, недолюдок, страховисько, здавалися мені не досить виразними для нього.

Так проїхали ми чималу відстань. Ранок був ясний, сонячний, та мені все бачилось, як у тумані. Зупинялися ще два чи три рази. Мені неважко було здогадатись: “капітанові Павлову” наказано прибути на міст за 15–20 хвилин до появи гітлерівських танків, а вони затримувались, видно, не могли з ходу прорвати нашу оборону.

Згодом мені також стало зрозуміло, чому літак кинув бомбу на машину “прикордонників”. Гітлерівська авіація шаленіла позаду нас і десь попереду, за річкою, завдаючи ударів по наших військах, що підходили. Нас літаки обминали, але якась ланка бомбардувальників підлетіла близько, і один з них почав знижуватись.

— Ані з місця! — загорланив “капітан Павлов”. — Сидіти на машинах! Кулемети до бою!

Це була жахлива мить. Обидві машини зупинились. Зульфія затулила обличчя руками, низько нагнулася, Володька, що був намірився стрибати, застиг.

— Вогонь, капітане! Вогонь!! — закричав він не своїм голосом.

Але вовкодави не стріляли, хоч дула їхніх кулеметів були націлені на літак. Вони сиділи, втягнувши від страху голови в плечі, обличчя їхні болісно кривилися. “Капітан Павлов” блідий, з напівроззявленим ротом дивився на літак, що наближався, і мовби свідомо підставляв свої груди під кулі. Бомбардувальник, здавалося, злякався його хоробрості, задер догори крило з чорним хрестом і відвалив убік.

— Капітане, чому не відкрили вогню? — суворо запитав майор.

— Чому ви не стріляли, йолопи? — вишкіривши зуби, крикнув Володька, вп’явшись очима в “капітана”.

— А для чого його дражнити? — відповів за капітана помкомвзводу. — Чи вам, товаришу майор, життя набридло? Збити все одно не збили б, а нам такого б всипали, що тільки мокре місце зосталося б.

— Стільки кулеметів… — не міг заспокоїтись Володька.

У мене запитань до “капітана Павлова” не було. Все пояснювалося просто: льотчикам наказано не бомбити грузовики, якщо солдати, котрі сидять в кузовах, не зіскакують на землю, не розбігаються при наближенні літаків, а залишаються на своїх місцях. Першого разу, коли літак ішов просто на грузовики, нерви “прикордонників” в останню мить не витримали, вони почали розбігатися. Гітлерівський льотчик зрозумів свою помилку, коли бомбу вже було скинуто…

Так, запитань у мене не було до “капітана Павлова”. Та коли він стурбовано зиркнув на годинника, я сказав, наче вважаючи за потрібне по-дружньому нагадати йому:

— Товаришу капітан, так можна й запізнитись.

І знову швидкий насторожений погляд, і знову в ошалілих очах німе запитання: “Хто ти?..”

За кілька хвилин мені вдалося кинути ще одну зернину сумніву в душу “капітанові”, коли високо в небі майже над нами раптом спалахнув швидкоплинний повітряний бій. Два гостроносих “міги” кинулися на дев’ятку “юнкерсів” й одразу ж запалили один із них. Зульфія побачила чорний шлейф диму, що тягся за бомбардувальником, і заплескала в долоні, загукала радісно: “Збили! Збили!”

— Чорт… — досадливо промурмотів я, зрештою досить голосно, щоб “капітан Павлов” міг почути.

“Месершміти” (вони прикривали бомбардувальники) миттю накинулися на наших винищувачів. Один “міг”, викинувши маленький білий зонтик, каменем пішов до землі, інший вивернувся хитромудрим розчерком, шугонув у піднебесся. “Месершміти” хижо ширяли навколо льотчика, що спускався на парашуті, басаманили його батогами трасуючих куль. Я спостерігав цю картину, намагаючись надати своєму обличчю виразу прихованої злостивості, бо знав, що “капітан” скоса пильнує за мною. Здається, виходило. Я не без зловтіхи думав про те, який гармидер зчинився в голові “суперника”. Сум’яття, що його переживав “капітан Павлов”, побільшувало мої шанси на перемогу, хай ненабагато, але побільшувало. Я все ще не втрачав нації, що станеться якась вигідна для мене ситуація — машини затримають на КП або їх зупинить якийсь рішучий командир. Тоді я вигукну: “Німці! Це перевдягнені німці, перевірте документи!” Хай “капітан Павлов” стріляє в мене, але я кричатиму до останнього, приверну увагу, і “супермен” буде змушений ще до прибуття на міст ув’язатись у бій. Але такого зручного випадку не траплялось. Нам назустріч мчали машини, йшли, розсипавшись обабіч шляху, бійці. Прикордонників не затримували, вони не викликали підозри. “Капітан Павлов” знав, у яку форму вирядитися самому і вдягнути своїх людей.

1 ось попереду міст…

Я його бачив позавчора, коли мене везли полуторкою у Біловодську. Звісно, я тоді не дуже придивлявся до нього, але в пам’яті зосталося, що він не такий вже великий. Однак відтоді, як Макс розповів про план гітлерівського командування, я стільки передумав про цей міст, так прагнув дістатися до нього, що він став мостом моїх надій, страхів, відчаю, став долею моєю і багатьох дорогих мені людей, він поступово виріс в уяві до велетенських