Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

Того дня рибалили вони навпроти Довгої коси. Поплавки пірнали раз по раз; Тимко, Валерка й Дениско вправно підсікали то сріблясту густеру, то червоноперого окуня. Варочці тільки встигай розкладати рибу по лозяних кошульках.

— Шубовсь! Бульх! — раптом сколихнулася вода біля самих поплавків, бризнула фонтанами.

Тимко від несподіванки завмер. Що воно таке? Риба не риба?

— Ага, старий знайомий! — вигукнув Валерка. — Ти що, спросоння? Чого рибу полохаєш?

На березі стояв Вадько-дачник, опецькуватий, у червоних плавках, і кривлявся:

— А що це, ваша річка?

— Наша! — сказала Варочка.

— І риба ваша?

— Наша! — сказала Варочка.

— І, може, й купатися тут усім, окрім вас, заборонено?

— Усім, окрім нас! — сказала Варочка.

— Та що ти з ним ще й розмовляєш! — зневажливо кинув Дениско. — Ходімо звідси, бо вже кльову не буде! — І почав змотувати вудочку.

А Вадько — набундючений і весь червоний, як його плавки, — спустився до річки і плюхнувсь у воду.

— Бач, роздратувати нас хоче! — гнівався Тимко.

— Хизується! — махнув рукою Валерка. — Ей ти, там бистрина, гляди!

Вадько чахкав по воді, як паровоз.

Хлоп'ята зайшли за прибережні лози, Варочка все ще обурювалась з Вадькової поведінки, і тут почулося розпачливе:

— Рятуйте!

— Розігрує нас, — мовив Тимко.

— А якщо ні? — на те Валерка й кинувся до річки. А за ним Тимко і Дениско.

Вони з усіх сил тягнули Вадька до берега, він був важкий, як грудка. Та враз їм полегшало, незрозуміло від чого. Ага, та це ж дядько Назар, це його голос гримкотить:

— За борт хапайтеся, за борт!

На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У моторці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою.

— Добре, що тільки переляком обійшлося, — казав він. — Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе. То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів, що вже підвелися, побадьорішали й усміхалися до Варочки. — Справжні деснячки!

Хлопці йшли на розвідку в горішник. І Сергійка гукали:

— Ходімо з нами!

— Я пішов би, — тихо сказав Сергійко. — Але мама заслабла. Так мені треба бути на хазяйстві.

— Ну, дивися, діло твоє, — поважно мовив Лаврик.

— Хазяїн знайшовся! Сергійко-мамійко! — кепкував Валерка.

— Я вже іншим разом, — Сергійко аж зіщулився, ніби був винен у тому, що не може піти з хлопцями…

У горішнику було таємниче-тихо і золотаво-зелено. Горіхів спершу наче й не видно, але як постояти довгенько, задерши голову, то вони починають вигулькувати і там і сям. Як зірки на небі.

Та спробуй їх дістати. Дениско був найвищий, тож нагинав гілки. Лаврик шелестів у лапатому листі, вишукував і зривав горіхові китиці, в яких гніздилося щонайменше по два, а то й по три-чотири горіхи. Восени вони стають лузанцями і самі вистрибують із своїх гніздечок. А зараз були ще недоспілі, й Валерка підбирав кетяги і вилузував горіхи в пілотку.

— Ще не повна? — час від часу запитували його хлопці.

— Що, вже вхоркалися? — сміявся Валерка. — Рвіть, рвіть.

У моїй пілотці ще стільки, та ще півстільки, та ще чверть стільки вміститься.

О, та пілотка Валерчина — заздрість усіх кутківських хлоп'ят.

Її подарував йому старший брат Максим, що недавно повернувся з армії і тепер трактористом у колгоспі. Завелика на Валерку пілотка, але ж справжня, в яких тільки бувальцях не бувала — і на землі, й у небі. В ній Максим з літака стрибав з парашутом, і по-пластунськи повз за «язиком», і в атаку ходив на військових ученнях. А Валерка, мабуть, і спить у пілотці. І поносити дає не кожному — тільки своїм вірним друзям. Звичайно, й Денискові та Лаврику.

— Годі потрошити! — гукає Валерка. — Бач, розходилися. І людям залиште.

Годі то й годі. Хлопці схиляються над пілоткою, задоволено пересипають у пригорщах гладенькі, немов поліровані, горішки. Понесуть на пробу, а через тиждень-два нарвуть вже доспілих — то будуть на зиму. Підсушить мати їх на черені, вкине в торбину з соняшниковим насінням — кращих ласощів не треба.

Випірнули з-під ліщинового шатра на вузеньку стежечку, що вела попід косогором до села. Несли пілотку по черзі.

— Давайте до Сергійка зайдемо, — запропонував Лаврик. — Ото завидки його візьмуть!

Ворота на обійстя були чомусь відчинені, на грядках порпалися кури.

На ґанку сидів Сергійко, зсутулив плечі, нагнув голову.

— Оце так хазяйнуєш! А ми ось… — почав було Валерка й осікся: коли Сергійко підвів голову, очі його були повні сліз.

З хати вийшла баба Федориха, сусідка Сергійкова.

— Не до гульні йому зараз, хлопці. Матір його в лікарню забрали. А батько на баржі плаває по Десні, аж пізньої осені додому заявиться. То я вже за Сергієм пригляну, поки Варвара одужає.

Хлопці не знали, що казати, як утішати Сергійка. Посідали біля нього на ґанку й мовчали. Мовчати було важко, і Валерка пішов виганяти із грядок курей, а Дениско зачинив ворота.

А потім Валерка, заїкаючись, сказав:

— Сергійку, я більш не буду тебе дражнити… І якщо хочеш — будемо робити все разом.

Сергійко мовчав.

— Не зачіпайте його, — шепнула хлопцям бабуся Федориха. — Може, йому треба побути зараз одному.

— Так ми ще прийдемо, — сказав Лаврик.

Хлопці підвелися і, ступаючи слід у слід, пішли до хвіртки. На ґанку біля Сергійка залишилась пілотка з ліщиновими горіхами…

Весела зима цього