Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

А прибіжать діти додому, в хаті тепло, затишно, у грубці палахкотить вогонь, на столі гарячий борщ парує.

Ось тільки звірам та птахам за такої зими сутужно. Сороки — ті хитрі, на зиму з лісу до села перебралися, біля курей підгодовуються. А горобці і влітку, і взимку біля людських осель собі поживу знайдуть.

Аби допомогти птахам, усі кутківські хлопчаки намайстрували для них годівничок, порозвішували на деревах. Із фанери, з бляшанок, а Валерка — той велику металеву миску повісив на шовковиці. Найкращу годівничку зробив Лаврик — двоповерхову, з дашком. Ну, йому трохи ще дідусь допомагав.

У пташиних їдальнях чого тільки немає: гарбузове й соняшникове насіння, конопляне сім'я, хлібні крихти, шматочки несолоного сала. Це для синичок такий харч. А для снігурів підвішені ще й грона горобини, калинові кетяги.

— У мене двадцять синичок сьогодні харчувалося, — хвалиться Лаврик.

— А в мене — сімсот! — випалює Валерка.

— Ну, ти й скажеш! — сміються хлопці. — Стільки їх чи й на всьому кутку набереться.

— А до нас білочка прибігала. Така пухнаста, гарненька, — каже співуче Варочка.

Хлопці зиркають на Дениска, Вароччиного братика.

— Справді, — підтверджує Дениско. — Ми з Варочкою саме у вікно дивилися. А білочка — скік з яблуні на годівничку. Схопила гарбузову насінину і назад, на яблуню, розлузала і за другою скочила. А потім набрала насіння і майнула до лісу.

— Мабуть, у неї білченята з'явилися.

— Що там білка! — знову пристає до розмови Валерка. — Он мій тато розказував, що до них на ферму вепр прибився. Здоровенний, ікластий. Сторож як побачив його, то вмить опинився на горищі. А мій тато нічого не боїться. Виніс вепрові корзину картоплі та буряків, вепр похрумав, а потім простягнувся на соломі, перепочив і після цього побрьохався по снігу до лісу.

Хлопці не знають — йняти віри Валерчиній оповіді чи ні. Та он гірка їх кличе, виковзана до блиску полозками, лижами чи просто дощечками, і вони навперегінці мчать до неї.

А коли Дениско й Варочка, — розпашілі, виваляні в снігу, — приходять додому, то бачать, що до них завітав… Дід Мороз. Та ні, це дуже на нього схожий сусід їхній Кузьма Овсійович — у довгополому кожусі, в гулоносих битих валянцях — сидить на лаві, мне у руках заячу шапку. Щоки у нього червоні, вуса — білі, а від лисини парує, бо в хаті — жарко, а він, мабуть, тільки з морозу.

І в дорослих, виявляється, майже та ж розмова, що і в дітей:

— Їздили оце з єгерем до Золотого бору, — розказує тато. — Насилу пробилися до лосиних кормушок. Сіно порозкладали, в'язаночки березові.

— І охота ж тобі було неблизький світ та по такій дорозі! — дивуеться Кузьма Овсійович. — Я б не поїхав. Це ж і замерзнути можна ні за цапову душу.

«У такому кожусі та в таких валянцях хоч і на Північний полюс їдь, так не замерзнеш», — думає Дениско.

— А мені від зайців спасу нема, — каже сусід. — Протолочили стежку в садок і гризуть уночі яблуньки.

— А я свої соломою пообкутував. Так і від морозу захисток, і зайці до дерева не доберуться.

— Як захочуть, то доберуться. Тепер зайці так знахабніли, що тільки рушниця проти них запомога. То я оце прийшов до тебе, Петре, — чи не позичиш кілька патронів. Рушниця в мене є, а от патрони вийшли ще восени, як на качок ходив. Так дай мені дробових, засяду вночі і, як прийдуть, торохну з обох стволів. І яблуньки будуть цілі, і шапка буде ще ось така, а може, й дві чи три.

— Нема в мене патронів, Овсійовичу, — каже тато. — Та ви соломою яблуньки обкутайте.

— Ет, соломою, соломою! — піднімається з лави Кузьма Овсійович. — Якщо жалко тобі патронів, так і скажи. А я піду до лісника. У нього знайдуться. Хоч на самого вепра.

І важка постать у кожусі пропливає мимо вікна.

— Тату, а що, Овсійович по зайчиках стрілятиме? — блимкає довгими віями Варочка. — Я не хочу!

— А стрілятиме… Бо яблуньки йому важко обкутати, — хмуриться тато.

Тим часом вони й не помітили, що Дениско зник із хати.

Долаючи колючий вітер, він біг до Лаврика. Той уже забрався на лежанку, вигрівався й читав книжку. Та почувши Денискову розповідь, хутко вдягнувся, і вони пішли до Валерки.

— Треба не допустити зайців у Кузьмин садок, — вислухавши друзів, сказав Валерка.

— А як це ти зробиш? — хмикнув Лаврик. — Оточиш садок і цілу ніч вартуватимеш? Так він ще по нас пальне, подумає, що зайці. Та й хто нас пустить у ніч, на мороз?

Валерка нахмурив чоло, сидів, задумавшись.

— Треба знайти заячу стежку! — враз прояснів він.

— А її не треба й шукати, — сказав Дениско. — Я бачив, що заячий слід проходить через наш город і веде до дядькових яблуньок.

— То чом же ти одразу не сказав? — І Валерка дав Денискові такого щигля, що той довго відтирав лоба.

А Валерка застрибав по хаті:

— Тепер усе просто зробити!

Невдовзі друзі, пошепотівшись, розбіглися по домівках.

Під вечір вони зібралися біля жердок, що огинали Денисків город з боку поля, за яким синів ліс.

— Ось і заяча стежка, — показав Дениско.

— Так, он сліди від їхніх лапок. Великі й менші, — роздивлялася Варочка.

Хлопці почали викладати з кишень морквини, а Валерка дістав з-за пазухи ще й чималенький качан капусти.