Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.

Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.

Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними — жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.

Проте ця думка незабаром відпала — наступної ночі напад повторився за таких же обставин, як і напередодні. Двох ягнят було задушено, а стадо і дуже пильна вівчарка навіть не здійняли тривоги. Цей загадковий випадок обговорили на засіданні правління колгоспу. Колгоспники ухвалили попросити сусідів з Чановки, щоб ті позичили їм на якийсь час свого знаменитого сторожа овець — Бурана.

Однак чановці не задовольнили просьби сусідів, боячись, що бродячий вовк знайде дорогу й до них, крім того, вони не хотіли лишати свою отару без розумного сторожа.

Тому сусідам чановців нічого не лишалося, як організувати регулярне нічне вартування. Цю справу взяли на себе місцеві мисливці. Вони запевняли, що за всяку ціну доберуться до шкури сірого розбійника. Мисливці влаштували біля кошари добре замасковану засаду й чергували там цілими ночами, чатуючи на зухвалого хижака.

Проте хижак примусив довго чекати себе. Минуло кілька ночей, і ніхто не порушив спокою отари. Але через дві ночі після того, як засаду зняли, таємничий розбійник знову проник туди, задушив двох ягнят, насмоктався теплої крові й безслідно зник.

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака — величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима — вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, — промовив колгоспний коваль, — адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»

Дехто не погодився з ним, дехто сміявся, але, кінець кінцем, два колгоспники й коваль вирішили відвідати своїх сусідів.

Старий Сидорович мовчки вислухав тяжке обвинувачення, яке пред'явили пізні відвідувачі, а коли вони скінчили, чабан сміючись підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати, де спала його дочка Зоя. Мовчки показав він непрошеним гостям на підлогу, щоб вони пересвідчилися в безглуздості своєї підозри.

Перед Зоїною постіллю спокійно лежав Буран. Побачивши людей, він голосно позіхнув, наче в посмішці, розтягнув свою пащу й привітно постукав хвостом по підлозі. Сидорович зачинив двері, трохи насупив чоло й переконливо промовив:

— Як тільки собака потрапив до нас, він з першого ж дня спить у кімнаті дочки. А кошару стережуть інші пси. Ваша підозра просто смішна, і я взагалі не хочу про це говорити…

Тепер і сусіди це бачили навіч. Вони згадали, з якою любов'ю та самовідданістю піклувався Буран про свою отару, і зрозуміли, що погарячилися. Зніяковіло потупцювавшись у кімнаті, вони вибачились і пішли.

Сидорович був так схвильований цими нежданими відвідинами, що цілу ніч не міг заснути.

Вранці він з обуренням розповів своїй дочці, як оті липові мисливці з сусіднього села наважилися звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і,