Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура, Марк Твен"

Певно, в жодній країні не було стільки мандрівних брехунів - однаково чоловіків чи жінок. Принаймні раз на місяць до нас з’являвся якийсь волоцюга і починав натхненно розводитися про принцесу чи прекрасну діву, яка, чекаючи на визволителя, скніє в далекому замку, ув’язнена підлим і жорстоким розбійником, як правило - велетнем. Здавалося б, вислухавши таку небилицю від зовсім незнайомої людини, король мав би зажадати доказів - бодай спитати, де стоїть той замок, чи як до нього дістатися. Та де там! Нікому й на думку не спадали такі прості й звичайні речі. Вигадки цих волоцюг бралися за чисту монету, жодних запитань ніхто їм не ставив. І ось одного дня, коли я кудись пішов з двору, з’явилась одна така особа - цього разу жінка - і наплела звичайних дурниць.

Мовляв, її господиню ув’язнено у величезному похмурому замку разом із сорока чотирма іншими молодими й прекрасними бранками, переважно принцесами; в тій жахливій неволі вони нудяться вже двадцять шість років; замок належить трьом братам-велетням, чотирируким людожерам, у кожного з яких посеред лоба одне око завбільшки з овоч; який саме овоч, заброда не уточнила,- звичайна в цій країні зневага до точності.

Ви не повірите - король і весь Круглий Стіл прийшли в захоплення від цього ідіотського приводу вирушити на пошуки пригод. Усі лицарі навперебій благали в короля дозволу довести свою хоробрість, але, на загальне обурення й досаду, король доручив здійснити цей подвиг мені - єдиному, хто такої честі не домагався.

Я насилу стримав свої почуття, коли Кларенс приніс мені цю звістку. Зате Кларенс своїх почуттів не стримував. Радості його не було меж. Не затуляючи рота, він то вітав мене з цією щасливою нагодою, то славив короля за такий чудовий вияв прихильності до мене. Хлопець не міг устояти на місці, він не ходив, а танцював, літав по кімнаті!

Що ж до мене, то подумки я проклинав і королівську ласку, і ту високу честь, якою вона мене вшанувала, але з дипломатичних міркувань не виказував свого роздратування й удавав ніби невимовно радію. Я навіть заявив, що страшенно радий. Хоч насправді таку страшенну радість відчуває хіба той, з кого щойно зняли скальп.

Та нічого не вдієш,- ускочивши в халепу, треба не вішати носа, а шукати з неї виходу. У будь-якій брехні серед полови є й зернина правди; цю зернину правди я мусив знайти. Я послав по дівчину. До мене привели досить гарненьку лялечку, лагідну і скромну, але з першого ж погляду я зрозумів, що вірити їй можна не більше, ніж дамському годиннику.

- Моя люба,- почав я,- чи вас розпитували про подробиці?

- Ні,- відповіла вона,- не розпитували.

- Власне, я так і думав, а поцікавився тільки для того, щоб упевнитися. Така вже в мене вдача. А тепер не ображайтесь, але, оскільки ми зовсім вас не знаємо, нам доведеться вас трохи затримати. Цілком можливо, що ви говорите правду, ми охоче припускаємо це, але в ділових стосунках - самі розумієте - ніщо на віру не береться. Ви маєте відповісти на кілька запитань. Відповідайте на них прямо, відверто й правдиво. Де ви живете, де ваш дім?

- У країні Модер, прекрасний сер.

- У країні Модер. Щось я ніколи не чув про таку країну. Ваші батьки живі?

- Не знаю. Звідки мені знати - я ж так багато років ниділа бранкою в тому замку.

- А як вас звуть?

- Як на те ваша ласка, звуть мене дівиця Алісанда ля Картелуаз.

- Чи може хто-небудь з тутешніх посвідчити вашу особу?

- Навряд, благородний лорде, я ж бо прийшла сюди вперше.

- Чи маєте ви якісь листи, папери чи інші докази того, що ви людина правдива і вам можна довіряти?

- Ні, звичайно. Нащо вони мені? Я ж маю язика й можу підтвердити все це сама.

- Розумієте, коли ви говорите щось про себе - це одне, а коли хтось говорить про вас - це зовсім інше.

- Інше? Чого раптом інше? Щось я вас не розумію.

- Не розумієте? Ну, звідки ви такі беретеся? Невже вам не ясно… невтямки… Сто чортів! Невже ви не можете второпати такої простої речі? Невже ви не бачите різниці… Чому у вас такий ідіотський невинний вигляд?

- Чому? Далебі, не знаю. Певно, така воля божа.

- Атож, атож, ви маєте рацію. Вам, мабуть, здається, що я сердитий, та байдуже, то вам тільки здається. Я зовсім не сердитий. Давайте поговоримо про інше. Про той замок із сорока п’ятьма принцесами, що належить трьом чудовиськам. Скажіть, де його шукати, цей гарем?

- Гарем?

- Ну, замок - ви ж розумієте, про що йдеться. Де цей замок стоїть?

- Ах, замок? Він величезний, неприступний, дуже гарний і стоїть у далекій країні. До нього звідси багато ліг. 32

- Скільки ж саме?

- Ох, прекрасний сер, це страшенно важко сказати, їх дуже багато, і вони набігають одна на одну, та ще й схожі між собою і всі одного кольору - їх не те що полічити, а й відрізнити неможливо, і взагалі, щоб їх полічити, треба було б рахувати кожну окремо, а це ж під силу тільки господу богу, а не людині, бо, як ви самі розумієте…

- Ну, гаразд, гаразд, з відстанню все ясно. А де стоїть той замок? У якому напрямку?

- Ах, коли ваша ласка, сер, звідси до нього ніякого напрямку нема, через те що дорога туди не пряма, а покручена так, що напрямку зрозуміти неможливо,- вона кружляє в усі чотири сторони світу; вам здається, що ви прямуєте на схід, аж раптом круть - і приходите на захід, ідете собі на захід, аж раптом