Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

дозорця. Всіх живих на ньому зосталося тринадцятеро, й сімдесят дві години вони стояли по коліна в воді, що хлюпоталась у каюті, напівзамерзлі, голодні, спраглі. На всіх на них знайшлось у каюті лише три пляшки вина. Всі харчі й питна вода лишилися внизу, і годі було туди добутися в затопленому водою судні. День за днем минав для них без ріски в роті. Воду вони потроху добували, підставляючи покришку з супниці під салінг бізань-щогли. Однак дощі перепадали не часто, і з водою теж доводилося скрутно. Іще вони мочили на дощі свої хусточки та видушували в рот або в черевик. Як буря стихла й хвиля вляглася, стало можна навіть згортати дощову воду з палуби на тих місцях, де вже змило сіль, і з водою їм трохи полегшало. Але їсти вони не мали чого й добути їжі не мали як, хоч над головами в них раз у раз пролітали морські птахи.

В тиху погоду, що настала за бурею, один край помосту в каюті виринув з-під води, і вони, простоявши дев’яносто шість годин на ногах, дістали нарешті змогу лежати на сухому. Та за довгі години стояння в солоній воді на ногах їм поробилися виразки, страшенно болючі. Найлегший доторк спричинював прикрий біль, а вони, кволі, скупчені в одному куті, раз у раз зачіпали один одного й уражали ті болячки. Ніхто не міг і ворухнутись так, щоб довкола не знялися зойки, стогони та прокльони. І в тій тяжкій притузі дужчі кривдили кволіших, спихали їх із сухішої підлоги моститись, як самі знають, у холоді та мокроті. Надто знущалися з юнги О'Браєна. Хоч поміж них було ще троє юнг, та О’Браєнові перепадало найбільше. Хто-зна, чому воно так виходило,- хіба тому, що він мав сильнішу й незалежнішу вдачу, ніж інші юнги, і дужче обстоював своє право та обурювався на дріб’язкові кривди, що чинили юнгам матроси. Щойно О'Браєн присувався до них, шукаючи сухішого місця, де б лягти, чи просто опинявся ближче, його відштурхували кулаками й ногами. А він і собі кляв їх за таку себелюбну брутальність, і знов на нього сипалися штурхани та лайка. Тож, хоч які вони всі були нужденні, він був іще багато нужденніший за них, і тільки надзвичай сильний у хлопцеві життєвий дух ще держав його на світі.

Минали дні, люди чимраз кволішали, а від того робилися дратливіші та зліші і ще гірше знущалися з О'Браєна. На шістнадцятий день, украй охлялі й знавіснілі з голоду, матроси почали про щось шепотітися, збившися купками по двоє, по троє, та поглядати на юнгу. Десь пополудні ті наради дійшли наслідку. За речника став капітан. Усі зібралися нагорі на юті.

- Хлопці! - почав капітан.- Ми вже давно нічого не їли - два тижні й два дні, хоч воно скорше здається, ніби цілих два роки й два місяці. Довго ми так не витриваємо. Людина не годна жити, ще довш нічого не ївши. Тож треба вирішити серйозне питання: чи краще померти всім, чи тільки одному? Ми вже стоїмо однією ногою в могилі. А як один із нас помре, то решта зможе витривати, доки нас підберуть. Що ви на це скажете?

Майкл Бігейн - той самий матрос, що стояв за штурвалом, коли «Френсіса Спейта» поклало на борт,- гукнув: «Авжеж так!» Його підхопила й решта.

- То нехай хтось із юнг! - озвався Салівен із Тарберту, позираючи значуще на О’Браєна.

- Я гадаю,- провадив далі капітан,- що той із нас зробить добре діло, хто згодиться померти задля решти.

- Добре діло! Добре діло! - загули матроси.

- І ще я гадаю, що найліпше буде, як умре котрийсь із юнг. Вони ще не мають родин, нікого хлібом не годують, та й менший жаль для рідні за хлопчаком, аніж за тим, у кого жінка й діти.

- Правда! Щира правда! Так і зробити! - загомоніли один до одного матроси.

Та четверо юнг закричали з обурення на ту несправедливість.

- Нам наше життя таке миле, як і вам усім,- запротестував О’Браєн.- І нашій рідні теж. А як до жінки та дітей, то хто, ’пріч мене, про мою неньку стару подбає? Вона ж удова, ти знаєш, Бігейне, ти ж сам з Лімеріку! Так не по правді! Нехай усі жереб тягнуть, і юнги, й матроси!

З матросів самий лише Мегоні оступився за юнгами - мовляв, по правді було б поспитати долі всім нарівно. Та Салівен і капітан стояли на тому, щоб жереба тягли самі юнги. Зчинилася сварка. Нараз Салівен обернувся до О’Браєна й визвіривсь на нього:

- Добре діло буде тебе здихатись! Ти вже давно того заробив! Так тобі й треба, і ми тебе зараз упораємо!

І він рушив до юнги, щоб ухопити його та вже й заходитись різати. Декотрі інші теж посунули на хлопця, простигаючи руки. О’Браєн позадкував від них, кричучи вже, що згода, хай жеребкуються самі юнги.

Капітан виламав чотири трісочки, неоднакові завдовжки, і передав Салівенові.

- Ти ще подумаєш, що ми нечесно жеребкуємо,- глузливо мовив той до О’Браєна.- Тож угадуй сам.

На це О’Браєн погодився. Йому зав’язали хусточкою очі, щоб не міг підглянути, і він став навколішки спиною до Салівена.

- Кому вгадаєш найкоротшу, той має вмерти,- сказав капітан.

Салівен підніс угору одну трісочку. Решту він ховав у жмені, щоб ніхто не бачив, чи то найкоротша, чи ні.

- Чия? - спитав він.

- Джонні Шігенова,- відповів О’Браєн.

Салівен відклав трісочку. Ніхто ще не знав, чи то вона, фатальна. Матрос підняв угору другу.

- А це чия?

- Джорджа Бернса,- відмовив хлопець.

Салівен поклав трісочку до першої й підніс третю.

- А оце чия буде?

- Моя,- сказав О’Браєн.

Матрос швиденько кинув усі трісочки докупи. Ніхто так нічого й не вгледів.

- Ну, от ти на себе й угадав,- оголосив Салівен.

- Добре діло,- промимрив дехто з матросів.

Зовсім спокійно О’Браєн підвівся, стяг з очей хусточку й роззирнувся довкола.

- Де ж вона? - запитав він.- Де коротка трісочка? Та, що я собі вгадав?

Капітан показав на чотири трісочки, кинуті на палубу.

- А як ви знаєте, що найкоротша - то моя? - знову