Читати книгу - "1Q84, книга 3, Муракамі Харукі"

Ждіть мене з нетерпінням".

Усікава відхилився на спинку стільця, глянув на стелю й повільно випустив угору клубок тютюнового диму.

Розділ 8

(про Аомаме)

Ці двері зовсім непогані

Після того тижнів зо два ніхто, крім мовчазних постачальників, які приходили у вівторок пополудні, у квартирі Аомаме не з'являвся. Чоловік, який назвався збирачем абонентної плати "NHK", пішов, натякнувши, що обов'язково ще прийде. В його голосі проглядалася тверда воля. Принаймні так звучало у вухах Аомаме. Однак після цього стуку в двері не було. Можливо, той чоловік тепер заклопотаний обходом іншого маршруту.

Зовні дні минали спокійно й мирно. Нічого не ставалося, ніхто не приходив, телефон не дзвонив. Заради безпеки Тамару зменшив до мінімуму кількість телефонних розмов. Аомаме завжди заслоняла штори, жила тихо, щоб не привертати до себе людської уваги.

Виконувала важкі фізичні вправи, стараючись не роботи зайвого шуму, щодня ганчіркою витирала підлогу, неквапливо готувала їжу. Використовуючи касети із записами уроків, які попросила Тамару внести у список постачуваних товарів, уголос вивчала іспанську мову. Коли довго не розмовляла, м'язи навколо рота атрофувалися. Доводилось зосереджено ворушити губами. Для цього вправи з розмовної практики вивчення іноземної мови стали у пригоді. Ще здавна Аомаме плекала романтичні мрії про Південну Америку. Якби могла вільно вибирати місце перебування, то хотіла б проживати де-небудь у маленькій мирній країні Південної Америки. Скажімо, в Коста-Риці. Жила б у невеликій орендованій віллі на морському березі, плавала б у морі й читала книжки. Готівки, напханої у сумку, якщо не розкошувати, вистачило б на років десять. Та й, можливо, ніхто з її переслідувачів не добрався б до Коста-Рики.

Щодня повторюючи уроки іспанської, Аомаме уявила собі спокійне, мирне життя на узбережжі цієї країни. Може, в тому житті брав би участь і Тенґо? Заплющивши очі, вона в уяві бачила, як на пляжі Карибського моря удвох з Тенґо приймає сонячні ванни. Вона, в чорному маленькому бікіні й темних окулярах, стискає руку Тенґо, що лежить поруч. Однак цій картині, що скидалася на рекламну туристичну фотографію, бракувало відчуття реальності, яке зворушувало б душу.

Коли Аомаме не знала, що робити, то чистила пістолет. Згідно з надрукованою інструкцією розбирала його на частини, витирала ганчіркою і щіточкою, змащувала й знову складала докупи. Переконувалася, що всі його механізми діють справно. В цій роботі Аомаме набула високої майстерності. Тепер пістолет фірми "Heckler & Koch" навіть здавався частиною її організму.

Зазвичай о десятій вечора вона лягала в ліжко й, прочитавши кілька сторінок книжки, засинала. Від народження це їй давалося легко. Поки вона пробігала очима по тексту, мимоволі приходила дрімота. Аомаме гасила лампу при узголів'ї, клала голову на подушку й заплющувала очі. Якщо не було чогось незвичного, прокидалася вже наступного ранку.

Взагалі Аомаме не дуже часто бачила сни. А якщо й бачила, то, прокинувшись, майже нічого не пам'ятала. У закутках свідомості застрявало кілька невиразних уривків чогось схожого на сон. Однак його сюжет не вдавалося простежити. Усе, що залишалося, було набором незв'язаних між собою епізодів. Аомаме спала дуже міцно, й сон відбувався десь у глибині свідомості. Як і глибоководна риба, він не міг піднятися на поверхню. Бо якби навіть піднявся, то втратив би свій первісний вигляд через різницю в тиску води.

А от коли вона стала жити у цьому сховищі, 'їй щоночі щось снилося. Щось цілком виразне й реальне. Дивлячись сон, Аомаме прокидалася. І якийсь час не могла збагнути, чи вона в реальному світі чи в уявному. Такого враження ніколи раніше не зазнавала. Зиркала на електронний годинник і бачила на ньому цифри 1:15, 2:37, 4:07. Заплющувала очі й намагалася ще раз заснути, але ніяк не могла. Два різні світи мовчки боролися між собою за її свідомість. Змагались, як морська й прісна вода в гирлі великої ріки.

"Хоч-не-хоч, — думала вона, — бере сумнів, чи світ з двома Місяцями, в якому живу, справжній. Та хіба було б дивно, якби, заснувши в такому світі, я бачила сон й не могла визначити, чи це сон, чи реальність? Крім того, ось цими руками я вбила кількох чоловіків і переховуюся від настійного переслідування фанатиків. Тож, природно, перебуваю в напруженні й страху. На моїх руках усе ще лишилося відчуття того, що вкоротила людям життя. Мабуть, уже не зможу спокійно заснути вночі. Можливо, цим мушу спокутувати свою вину".

Загалом Аомаме бачила три різновиди сну. Принаймні всі сни, які бачила, належали до таких трьох типів.

У першому сні лунає грім. Кімната, огорнута темрявою, а грім не припиняється ні на мить. Однак блискавка не спалахує. Як того вечора, коли вона вбила лідера. У кімнаті щось є. Аомаме лежить гола в ліжку, а навколо щось блукає. Повільно, обережно. Ворсини килима довгі, повітря важке, застояне. Віконні шибки дрібно тремтять від несамовитого грому. Аомаме боїться. Не знає, що є в кімнаті. Можливо, людина, а може, тварина. Або ніхто й ніщо. Однак незабаром це щось виходить з кімнати. Не через двері й не через вікна. А проте воно поволі віддаляється, а потім зовсім зникає. У кімнаті залишається тільки вона.

Аомаме навпомацки вмикає лампу при узголів'ї. Вилазить гола з ліжка й оглядається навколо. На протилежній від стола стіні видніє діра, через яку насилу може пролізти людина. Але ця діра не постійна, а змінює форму — тремтить, пересувається, збільшується і зменшується. Здається, ніби живе. Щось вийшло через цю діру. Аомаме зазирає в неї. Діра начебто не має кінця. Але в її глибині видно тільки пітьму. Таку густу, що, відрізавши шматок, можна взяти в руки. Аомаме зацікавлюється. І водночас боїться. Її серце б'ється сухо й байдуже. На цьому сон обривається.

У другому сні Аомаме стоїть на краю столичної швидкісної автостради. Вона гола-голісінька. Люди зухвало поглядають на неї з автомобілів, затиснутих у заторі. Майже всі вони — чоловіки. Але трапляються й жінки. Здається, ніби люди оглядають її недосконалі груди й дивно зарослий лобок і все це прискіпливо оцінюють. Насуплюють брови, вдавано посміхаються чи позіхають. Або просто не відривають від неї своїх байдужих поглядів. Їй хочеться чимось укритися. Хоч би груди й лобок. Будь-чим — шматком тканини або газетою. Але навколо ніщо не потрапляє під руку. А ще з якоїсь невідомої причини вона не спроможна ворушити руками. Раз у раз, ніби щось згадавши, дмухає вітер, збуджує соски й колише волосся на лобку.

Крім того, як на лихо, от-от має початися місячне. Поперек розімлів, низ живота став гарячим. Що робити, якщо почнеться кровотеча перед такою безліччю людей?

І тоді відчиняються дверцята сріблястого автомобіля "Mercedes-Benz coupe" і з нього спускається вишукана жінка середніх літ у світлого кольору туфлях на високих каблуках, темних окулярах і зі срібними сережками у вухах. Струнка й з таким, як в Аомаме, зростом та фігурою. Пробившись між автомобілями в заторі до Аомаме, вона знімає своє жовтувате, до колін, весняне пальто й накидає на неї. Легеньке, мов пір'їна, воно простого крою, але, напевне, дороге. І прилягає до тіла, немов пошите на замовлення. Жінка застібає його до останнього ґудзика.

— Я не знаю, коли зумію вам віддати, й, крім цього, можу закривавити його, — каже Аомаме.

Нічого не відповівши, жінка злегка хитнула головою, а тоді, пробиваючись крізь щільні ряди автомобілів, повертається до свого. Сівши за кермо, вона ледь-ледь піднімає руку в напрямі до Аомаме. А може, це їй тільки здалося. Аомаме подумала, що, загорнута в легке, м'яке пальто, почувається захищеною. Тепер її тіло не перебуває під людськими поглядами. І, ніби дочекавшись свого часу, по її стегнах потекла цівка крові. Теплої, густої. Та, добре придивившись, Аомаме зрозуміла, що це не кров. Рідина була безбарвною.

Третій сон не вдається передати словами. Він безладний, безсюжетний, без картин, а тільки передає відчуття руху. Аомаме безперервно переміщується в часі й просторі. А коли й де це відбувається, не має великого значення. Важливо, що вона переміщується. Все плинне, і у цій плинності народжується певний сенс. І поки вона перебуває в полоні такої плинності, її тіло поступово стає прозорим. Долоня прозоріє настільки, що видно її тилову сторону. Видно кістки, нутрощі й матку. "Так і я сама можу зникнути. А якщо стану невидимою, то що мене потім очікує?" — думала Аомаме. Відповіді не було.

О другій пополудні задзвонив телефон і несподівано розбудив Аомаме, що задрімала на дивані.

— Що нового? — запитав Тамару.

— Особливо нічого, — відповіла вона.

— А як збирач плати "NHK"?

— Більше не приходив. Казав, що прийде, та, можливо, це лише погроза.

— Можливо, — погодився Тамару. — Адже абонентна плата автоматично перераховується з банківського рахунку і про це повідомляє записка, наклеєна на дверях. Збирач плати обов'язково мав би звернути на неї увагу. Так мені роз'яснила по телефону людина із "NHK". Сказала, що це якась помилка.

— Мені краще ні з ким не мати справи.

— Зовсім небажано привертати увагу сусідів. До того ж з вашим характером, коли будь-яка помилка виводить із рівноваги.

— Світ переповнений помилками.

— Світ — це світ, а я — це я, — сказав Тамару. — Якщо щось, навіть найменша дрібниця, вас стривожить, повідомляйте.

— У "Сакіґаке" не помітно ніякого руху?

— Там надзвичайно тихо. Так, ніби нічого й не сталося. Під сподом, може, щось і відбувається, але ззовні нічого не видно.

— Я чула, що в секті є наш інформатор.

— Інформація надходить, але дрібна, побічна. Очевидно, внутрішній контроль посилився. Кран наглухо закритий.

— А проте вони, напевне, мене шукатимуть.

— Після смерті лідера в секті, безперечно, утворилася велика порожнеча. Здається, ще не визначено, хто стане його наступником і в якому напрямі рухатиметься секта. Але щодо вашого переслідування їхні погляди повністю збігаються. Ось приблизно який факт вдалося встановити.

— Не дуже приємний факт.

— Для факту найголовніше — важливість і точність. А приємність стоїть на другому місці.

— У всякому разі, — сказала Аомаме, — якщо мене схоплять і правда вилізе на поверхню, ви також матимете клопіт.

— А тому ми хочемо якнайшвидше спровадити вас туди, куди їхні руки не дотягнуться.

— Я це добре розумію.