Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Люди кажуть, що в нього цілу ніч пиячили актори єврейського театру...

Почувши слово "пиячили", Генах зареготав: "Ха-ха, пиячили! Оце зветься пиячити? Нічого собі пияцтво". Справа була така: він стояв у льоху за роботою, тобто біля вина, аж тут прийшли і кажуть йому, що актори єврейського театру прийшли пити вино. Він кинув усі інші роботи, гадаючи, що тут вип'ють багатенько вина, що вино рікою литиметься. А тут виявилось, кінець кінцем, що з усього вина випили тільки дві з половиною сулії червоного й одну сулію білого вина. Тільки й того, що балачок про вино, а Генах уже знає: хто говорить про вино, той вина не п'є, а хто п'є вино, той про вино не говорить...

— Це все правда,— знов зупинили винаря й попросили, щоб він краще розповів, що відомо йому про втеклу парочку.

Виявилося, що про це він знає не більше, ніж вони. Тобто справа була така: 2

97

Коли він прокинувся вранці, то насамперед зійшов у льох до вина...

— Досить вина! — сказали винареві Генаху і взялися за музиканта Єхіела.

Музикант Єхіел мав гарні патли, носив срібну каблучку на пальці, ходив у ротонді й високому капелюсі, але був трохи недолугий; тобто так, з вигляду, здавалося б, нічого страшного, але він завжди ходив із зав'язаною шиєю і розмовляв дуже хрипким голосом, бхіел намагався удати, що все це в нього через скрипку, але його товариші казали інше. Причина цьому та, що він полюбляв скакати в гречку, має романи з усіма молодицями містечка,— це такий, кажуть вони, шалапут, що не доведи господи! Уявіть собі, його дружина Хана-Перля добре знав свого чоловіка з усіма цими хитрощами та витівками, але Хана-Перля терпіти не може скандалів. Звісно, тільки до слушного часу. Людина не з заліза, і в кожного є печінка. Тим-то трапляється (і досить часто), що вона дає йому чосу, але, звичайно, тільки тоді, коли ніхто не бачить. Хана-Перля не така... вона терпіти не може скандалів.

Тепер зрозуміло, чому Єхіел так перелякався, коли на нього напосіли, щоб він докладно розповів про все, що знає з життя єврейського театру. Єхіел прокашлявся, розчесав патли і почав оповідати.

Єхіел, коли тільки схоче, то вміє говорити. Тягти його за язика не треба. Але цього разу в нього щось не клеїлось. Може, тому, що поблизу стояла Хана-Перля? Він белькотів: "Проби і репетиції, репетиції і проби, оркестровка". А далі його ніщо не цікавило, крім нот, репетицій, оркестровок, оркестровок, репетицій і нот. А коли хто з його товаришів-музикантів каже, що він мав близькі стосунки з примадонною, їм треба плюнути межи очі, це поговір і наклеп, поговір і наклеп, ні слова правдоньки, клубок брехень, брудні вигадки...

— Хорошо,— перебили його на слові,— очень хорошо!

Про його стосунки з примадонною буде мова далі, на

це є час. А зараз, може, він був би ласкавий розповісти все, що знає про парочку, яка, кажуть, утекла цієї ночі разом з акторами єврейського театру?

На це музикант Єхіел відповів, присягаючись так, що й бузувірові можна повірити, що він нічого не знає. "Нічого?" — "Нічого".— "Таки зовсім нічого?" — "Нічогісінько..." — "Навіть краєчком вуха не чув?" — "Навіть краєч-ком вуха".— "Може, брешеш?" — "Щоб я помер на місці! Щоб мене поприщило! Щоб живцем мене поховали..."

— Замовкни! Годі! Годі!..

Музикант Єхіел був певний, що вже здихався лиха. Однак його наказали відвести й замкнути в окремій камері, щоб посидів там, поки викличуть знову, коли треба буде! А тим часом взялися за господиню заїзду Неху з її двома сестричками. І тут вибухнув страшний скандал.

Як пам'ятають наші читачі ще з самого початку нашого роману, Неха, за атестацією Шолом-Меїра Муравчи-ка, "хазяйка-лялечка". Важко сказати, чому Неха була така роздратована, коли її взяли на допит. Чи тому, що вона, бідолашна, чиста й безневинна душа, яка не може дозволити, щоб на неї, крий боже, впала найменша тінь? Чи, може, з якоїсь іншої причини? Але коли її спитали, що вона знає про втеклу парочку, з неї, мов з діжки, полились прокльони й лайка, вона так розперезалась, що годі було її заспокоїти. Громи й блискавки вергала вона на своїх ворогів, які зазіхають на її нещасний заробіток, і на всіх тих, хто бажає їй лиха! Щоб роти їм, владико небесний, скривилися! Щоб язики відпали! Очі повилазили! Руки й ноги зсудомило! Щоб вони на милицях ходили! Втратили батьків! Щоб їх не поховали в сирій землі! Щоб вони ходили попідвіконню з довгою рукою разом з дітьми й онуками повік-віки, любий боже, батечку наш, всеблагий і милостивий!..

Роміл 41

НАЧЕ ОЛІЯ НА ПОВЕРХНІ ВОДИ

Прокльони й лайка нічим не допомогли Несі. її суворо попередили: якщо вона казатиме все, що знає, їй буде краще, а як ні,— вона піде туди, де сидить музикант... Неха перелякалась і розповіла, як уміла,— трохи російською, а решту єврейською мовою,— довгу історію.

Вона сама, Неха, значиться, бідна вдова і має заїзд. Ха-ха, сміх і сльози, теж мені заїзд! Стодола, хлів, халупа. Вона давно б уже закрила цей заїзд, але що робити, коли її чоловік, хай йому земля пером, залишив їй "бомбу"... Начальство перелякалося.

— Яку бомбу?

Вона хотіла сказати — хату, оцю халупу, яку, коли сказати направду, ніхто не хоче купити, хіба що задурно її віддати. Кожен, хто приходить оглянути хату, доводить, що ця хата була б нічого собі хатою, якби стояла на базарі. "То що ж, я мушу, виходить, ваяти хату на голову й перенести її на базар?.."

— Ні, не це. Про хату розкажеш іншим разом. А тепер скажи, люба, що ти знаєш про єврейських акторів, які квартирували в тебе?

Неха не дуже образилась, що її перебили на самому початку, і взялася розповідати про акторів.

Цього суботнього вечора, як тільки вона проказала молитву "Бог Авраама" й заходилася ставити самовар для неборак, тобто для акторів — аж гульк! — заходить "блазень", оцей, що прозивається Шолом-Меїр, і звертається до неї: "Скільки ви хочете за ваш старий котячий бурнус і за вашу зимову хустку?" Вона подивилася на нього, як на божевільного: "Небораче,— каже вона,— навіщо вам улітку здалися жіноча хустка і котячий бурнус?" — "Який вам клопіт? — відповідає він.— Коли вас питають, то, мабуть, треба". Чого там ровводитись, він причепився до неї, як кліщ,— усе, що їй снилося поганого минулої й сьогоднішньої ночі, хай впаде на голови її ворогів! Вона винесла йому старий котячий бурнус і зимову хустку. "Скільки хочете за це лахміття?" — спитав він. А вона йому на це: "Одне з двох, якщо це лахміття, навіщо ви його купуєте?" — "Який вам клопіт?" — відповів він їй. Тоді вона не полінувалась і сказала йому свою ціну, а він розлютився: "Ви збожеволіли чи з глузду з'їхали?" — "Краще б ви збожеволіли,— визвірилась вона,— і сказилися за всіх нас!" Вони почали торгуватися й сваритися. Він їй: "Старе лахміття". А вона йому: "Тоді не треба купувати". Він їй: "Лялечко". А вона йому: "Блазню". Це тривало так довго, аж поки вони зійшлись на ціні і він витяг гроші. Одержавши гроші, вона собі подумала: "Владико небесний, навіщо може придатися чоловікові старий жіночий бурнус і зимова хустка? Та ще влітку і так раптово, ні сіло ні впало, саме перед від'їздом?" Вона, звичайно, почала пантрувати, що буде далі. Тим часом уеі інші небораки теж поприходили з театру, напилися чаю і почали розплачуватися з нею за квартиру,— стільки болячок їм, скільки полтиників вони їй не доплатили,— а тоді подалися до Генаха в льох пити вино.

Чого це раптом, з доброго дива, перед від'їздом вино? Хоч убийте, не знаю. Хіба це її клопіт? Нехай собі п'ють на здоров'я. Це не на її гроші. Вона собі голову сушила зовсім з іншого приводу: де могла забути бурнуса з хусткою — навіщо цей "блазень" купив у неї раптом, улітку, зимову хустку і теплий бурнус та ще жіночий? Чи ти ба: узяв би він хоч цей бурнус і хустку та запакував разом з іншими речами в дорогу, вона б подумала: чорти його батька знають! Може, він це привезе комусь як подарунок з Голенешті? Коли так, шкода, що продала задешево, болячка йому в спину. Ба ні! Що ж виявляється? Узявши хустку з бурнусом, він сказав їй: "Нехай вони полежать у вас до останньої хвилини". Чуєте, які слова? Лише ген-ген десь опівночі він прийшов, узяв хустку з бурнусом і подався до дверей. "Куди це?" — спитала вона. "Який вам клопіт?" — відповів він. "Ідіть під три чорти!" — сказала вона йому і хотіла лягти спати, але не могла. Та й як можна заснути, коли небораки, чорти їх батька зна, десь гуляють у Генаха в льоху і мають ще прийти попрощатися. Що не кажіть, постояльці, прожили тут стільки часу... Як то поїхати не попрощавшись? Так воно й було. Уже зайшло геть по півночі, дивлюся — ага! Одна буда, друга, третя. Хто такі? Вони, небораки. Уся трупа. Вже їдуть, значиться. "Бувайте здорові".— "їдьте здорові". Заглянула у третю буду візника Шимон-Давида, що була ззаду, а там усередині сиділа ота мавпа, їхній директор, і впритул біля нього якась жінка, загорнута в її старий котячий бурнус та її зимову хустку. Обличчя не видно, тільки очі... Знайомі очі! Владико небесний! Хто б то міг бути? їхніх усіх жінок з театру вона знає в обличчя, як облуплених. Потвори, бридулі, тьху! Одна страшніша від одної. А ця видається гарненькою, тобто обличчя не видно, але очі — карі, циганські оченятка, знайомі, дуже знайомі оченята. Хто б це міг бути?.. Якби небораки затрималися ще хоч на хвилинку, вона б напевно дізналася, хто це. Але все прощання не тривало навіть хвилинки. Ось тільки під'їхали, попрощалися, а їх уже немає. Цілу ніч вона переверталася з боку на бік і не могла заснути: хто та дівчина із знайомими циганськими оченятами? Тільки вранці, дізнавшись про всю пригоду, почувши, що робиться в містечку, вона схопилася за голову, підкликала обох сестричок: "Дайте мені солому, щоб я жувала, і обзивайте мене телицею!.."

Одне слово, видно, небо й земля заприсяглися, щоб не було нічого прихованого: правда повинна зринути, наче олія на поверхню води. Щоб господь бог дав їй багато щастя, як вона знала наперед, що так буде. Бо чому це не сталося з її сестричками? Хіба її сестрички не ходили теж щовечора до театру? Чому її сестрички не пускали бісиків цим неборакам, як канторова донечка...

— Щоб тобі заціпило, гультяйко!!! — раптом почувся несамовитий крик, і, як дика роздратована тигриця, кан-ториха Лея кинулась на господиню заїзду Неху.