Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

– Ходімо, приготую тобі сніданок. Цілу ніч був за кермом?

– Так, – сказав він хрипким від надлишку емоцій голосом.

– Ну ж бо. Ліфт не працює, та це лише другий поверх. Місіс Гелсі гірше. У неї артрит, а живе на шостому. І не забудь витерти ноги. Якщо наслідиш, містер Фрімен шулікою на мене кинеться. Ґошеном[39] клянуся, він бруд на нюх чує. Бруд – то його ворог, ще й який.

Вони підійшли до дверей.

– З’їси три яйця? І зроблю тости, якщо не заперечуєш проти пумпернікелю.[40] Ходімо.

Він піднявся слідом, проминув зниклих псів і дещо дикими очима подивився на простір, який вони колись займали, аби довести самому собі, що пси справді зникли, що він не зменшився до двох футів, що всі 80-ті не розчинились у часі. Його мати прочинила двері, і вони зайшли досередини. Навіть темні коричневі тіні та запахи куховарства були ті самі.

Еліс Андервуд посмажила йому три яйця, бекон, тости, налила соку й зварила кави. Коли Ларрі прикінчив усе, крім кави, він підкурив цигарку та відсунувся від столу. Вона блимнула на цигарку невдоволеним поглядом, але нічого не сказала. Це трохи зміцнило його самовпевненість – зовсім трохи, не сильно. Адже Еліс завжди вичікувала слушної нагоди.

Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині – зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню – певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»

Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.

– Отже, вирішив повернутися, – сказала Еліс. З форми для випічки пирогів від «Тейбл Ток»[41] вона взяла мочалку «Брілло»[42] та заходилася вимивати сковорідку. – Що ж привело тебе додому?

«Та, знаєш, ма, один друг розкрив мені очі на правду життя – покидьки подорожують зграями, і цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Він поважає мене в музичному плані приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутґам Кампані».[43] Та це він порадив мені вдягнути подорожні черевики, і хіба Роберт Фрост не говорив, що дім – це місце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос він сказав дещо інше:

– Гадаю, мамо, я просто скучив.

Вона пхикнула.

– Це тому я отримувала стільки листів?

– Писака з мене ніякий.

Він повільно погойдав цигаркою вгору-вниз – повітрям попливли димні кільця.

– Мені почулося, чи ти щось сказав?

– Кажу: кепський із мене писар, – усміхнувся Ларрі.

– Писати не навчився, та як матір переговорювати, зовсім не забув.

– Вибач, – сказав він. – Як ти, мамо?

Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонілих рук мильну піну.

– Непогано, – сказала вона, підійшла та сіла за стіл. – Інколи спина поболює, та ліки маю. Живу-поживаю.

– І що, відколи я поїхав, усі хребці сидять на місцях?

– Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс із ними впорався.

– Мамо, ці мануальники – самі… – «самі пройдисвіти», – хотів докінчити він, та вчасно припнув язика.

– Самі що?

Перед її кривою посмішкою лишалося тільки ніяково знизати плечима.

– Ти вільна, білошкіра й повнолітня. Якщо на тобі спрацьовує, чудово.

Вона зітхнула й дістала з кишені упаковку «Лайф Сейверів» зі смаком гаультерії.

– Мені вже далеко за двадцять один. І я це відчуваю. Хочеш?

Ларрі зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула її до свого рота.

– Та ти ще дівчисько, – пустив він у дію свою фірмову суміш лестощів і кпин – матері це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всміхнулася. – З’явився на горизонті якийсь цікавий чолов’яга?

– Цілий табун, – відповіла вона. – А в тебе?

– Ні, – серйозно сказав він. – Чоловіків не було. Кілька дівчат, а з мужиками дефіцит.

Він сподівався на сміх, та замість цього знову примарна усмішка. «Я її збентежив, – подумав Ларрі. – Ось у чому річ. Вона не знає, чого я приїхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моєї появи. Вона воліла б, аби я зник і не повертався».

– Ларрі, ти геть не змінився, – мовила вона. – Легковажний, як завше. Не заручився? Маєш дівчину?

– Сканую горизонт, мамо.

– Усе як завжди. Принаймні ти не приїхав, аби розказати, що зробив дитину якійсь милій католичці. Мушу віддати тобі належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобі просто щастило.

Він щосили намагався втримати на обличчі нейтральний вираз. Це вперше в житті його мати заговорила з ним про секс – досі на такі розмови й натяку не було.

– Хай там як, а життя навчить, – сказала Еліс. – Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старієш, пісок сиплеться, іржавієш, як містер Фрімен. Він мешкає у квартирі на першому поверсі – завжди стовбичить біля вікна та чекає, коли війне вітер.

Ларрі гмикнув.

– Чула по радіо ту твою пісню. Кажу людям: «Це мій син. Це Ларрі». Більшість не вірить.

– То ти її чула?

Він зчудувався, чому вона не згадала про це передусім, чому замість цього вони патякають про всяку дурню.

– Звісно, її постійно крутять на тій рок-н-рольній хвилі, яку полюбляють молоді дівчатка. Станція Дабл’ю-РОК.

– І тобі сподобалося?

– Не більше, ніж решта подібної музики. – Вона прицвяхувала його поглядом. – Гадаю, що почула в словах кілька неоднозначних натяків. Точніше, непристойних.

Він упіймав себе на тому, що знову соває ногами, і припинив.

– Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.

Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Він ніколи б не подумав, що сидітиме з матір’ю на кухні та обговорюватиме пристрасть.

– Пристрасть має лишатися в спальні, – твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичної вартості його хітової платівки. – Ще й голос змінив. Звучиш, як ніґер.

– Зараз? – розвеселився Ларрі.

– Ні, по