Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Я ловив злочинців незалежно від виду і не збираюся ставати провокатором,— озвався Тюрин. Він чудово зрозумів, чого від нього хочуть. Шпигувати за людиноподібними-революціонерами, спонукати їх на терористичні дії, а потім виловлювати по одному. Карний розшук допускав хитрість, але не безчестя. На відміну від політичної поліції.— Вони можуть вірити у що завгодно...— Олександр Петрович підвівся: нехай уже Крим, ніж таке.

— А ваш батько думав по-іншому,— зупинив його Вишиєвський.— Він співпрацював з Четвертим відділом. Допомагав ловити небезпечну нечисть, викривати культи змієпоклонців. У 1874-му навіть брав участь у розкопках на горі Щекавиці. На вірогідній могилі Змія. Тоді були великі наукові слухання. Професор Житоцький переконливо свідчив, що вони нічого не знайшли. Ваш батько підтвердив, чим вельми прислужився Імперії.

— А насправді? — Тюрин затамував подих.

— А насправді, Олександре Петровичу, співпраця з нами відкриває доступ до багатьох таємниць,— хитро примружив єдине око Вишиєвський.— Головне, щоб у Межі був спокій.

— І щоб магічний цукор видобувався, а сухе варення і живий сік постачалися в Імперію?

— Ви ловите все на льоту,— похвалив Вишиєвський.

— Тоді в мене є одна умова. Я хочу повернутися до поліції і займатися розслідуванням злочинів людиноподібних.

— Згода. Ви будете мати повну свободу,— продовжував усміхатися Вишиєвський. У єдиному оці промайнула тінь розчарування. Чиновник зрозумів, що не зможе тримати відживленого на короткій шворці.

Тюрину, у зв’язку з особливою корисністю, дозволили залишитися у Києві. Він учепився за нову інформацію про батька, як за соломинку. Нехай він не може вирватися з Межі, але мусить продовжити пошуки правди.

II

— Парфентію Кіндратовичу, ви знову за своє? — Тюрин роздратовано поглянув на помічника.— Що це рудий вам тицяв? Подаруночок? Я ж попереджав, щоб ви припинили.

Дрібне хабарництво у Межі вважалося хорошим тоном і частиною взаємодії з чинами.

Кремезний чоловік, чимось схожий на Топчія, злякано кивнув і сховався у підворітті. Парфентій знічено посміхнувся.

— Та то свояк мій. В охороні працює. В нього дещо зникло, то просив допомоги.

— Ага, зникло,— пробурчав Тюрин.— Свої брати-вовкулаки обчистили, а тепер просить, щоб ви прикрили? Щоб я більше не бачив. Ходімо, на засідання запізнимося.

Тюрин звів очі на Міську думу. Триповерхова будівля займала всю площу. Фасадом виходила на знамените кафе «Семадені» й місцеву біржу, торцем підпирала невеликий сквер, що лише нещодавно розчистили від перекупок і старців.

Гласними були переважно купці й підприємці, і це відчувалося в усьому. Нижній поверх Думи здавали в оренду під крамниці. Гласні пишалися, що таким чином економлять гроші киян, бо орендна плата йде на утримання Думи та її секретаріату — управи.

Вхід до будівлі прикрашала башта зі шпилем, як на старих ратушах.

— А чого він погнутий? — показав угору Тюрин. Він ще не бував біля міського законодавчого зібрання.

— Ясно чого,— відповів Топчій.— Там фігурки були. Як Віщий Ольг Змія списом протикає. То Донцов, котолуп клятий, ще у погром 1892-го відідрав. Кричав, що ті фігурки — наруга над нечистю. Що не міг Віщий Ольг Змія побороти. Це революціонер наш. Нечисть проти людей підбурює,— пояснив околодочний.

Про Донцова розказав ще Вишиєвський. Вихор, або котолуп Дмитро Донцов, давно був під наглядом поліції. Сповідував радикальні ідеї, кілька разів сидів у Лук’янівській в’язниці. Але зловити, а тим більше втримати вихра надзвичайно важко.

— Віщий Ольг...— задумливо проказав Тюрин.— Це чорнокнижник, якого людські князі покликали, щоб він убив Змія. Я читав у Лазаруса. Здається мені, він і людьми не дуже цінується?

Про Віщого Ольга говорили небагато. За легендою, він убив Змія підступно, порушивши довіру. Його чари вселяли страх навіть у людей. Перед смертю Ольг піднявся на Щекавицю, де колись наказав зарити Змія, і там помер від рук змієпоклонців.

— Фігурки подарував місту батько нинішнього гласного Добриніна у рік, коли на Щекавиці копали. Я малий був, але тоді місто добре трясло. На кожному кроці згадували про Змія. Казали, знайшли його могилу. Добринін-старший і подарував фігурки, щоб усі кияни знали, що люди у місті головні. Нечисть ненавидів люто. Син пішов у нього. Подейкують, зараз дає гроші чорносотенцям з «Двоголового орла». Але депутати поки що так і не можуть вирішити, що на той шпиль почепити, щоб усім догодити. Так і стоїть кривий,— сплюнув Топчій.

Тюрин ще раз, але вже по-іншому, подивився на погнутий шпиль, знову згадав погромну ніч з дитинства і подумав, що Вишиєвський правий. Під всією територією Межі наче діжки з порохом: достатньо жаринки, щоб почалися вибухи. І, судячи з газет, депутати Думи готові розпалити вогонь.

*

Зала засідань повнилася гомоном. Тюрину з Топчієм з балкона для преси було добре видно розміщення депутатів. По праву руч від президії чорніли ряди людей, лівий бік вражав різношерстям людиноподібних. Захоплені броунівським рухом привітань, гласні з обох фракцій розповзалися далеко від місць сидіння, проте на обох половинах залишалися неторкані радикальні кутки. Це ті, що в жодному разі не подадуть руки ворогу, а то й перші зацідять у пику.

В центрі людської половини щось жваво просторікував невисокий чоловік. Мав кокетливі хвилі на вже помітній лисині й чорні добре завиті вуса. Це й був Микола Добринін — голова фракції людей, гучний оратор і нечистененависник.

Людиноподібні згуртувалися навколо Фальдберга. Поводилися набагато тихше, деякі сторожко озиралися на людей і готувалися до бою. Тюрин зауважив, як молодий берсерк замовк при наближенні сухорлявого демона з головою, охопленою вогнем, і з орденом Святого Володимира на шиї.

— Це чорт-скарбник, член управи Бродський. Перший багач серед наш... серед людиноподібних. Мільйонщик. Тримає у рукаві щось із дюжину цукрових жил. Цукроварники для найміцнішого червоного тільки в нього беруть. Ото грошви! — аж присвиснув околодочний.— А он той, ну, пащека ще наче у бруд вмочена, це Хома Гордійович Трус, анциболотник. Болотяний чорт, як їх ще називають. Теж на цукрі сидить. Хоча кому таке лайно треба. Ну й тхне від нього, аж сюди смердить. Тільки задрипанці з Оболоні й могли обрати,— вовкулака потер чутливого носа.— То він перший