Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

Голод призводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і, врешті-решт, до смерті. Селяни переживали місяці невимовних страждань — невимовних у своїх тривалості і болі, а ще й через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам’ятали. Як згадував один із очевидців, що люди тільки не пробували робити — а «помирали, помирали, помирали». Смерть була повільна, принизлива, повсюдна і нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною. Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов у село в день, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло у яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати[71].

Лічені іноземці стали свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося у найбільш жахливі місяці. Журналіст Гарет Джоунс сам оплатив поїздку в Москву і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції і пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунс побачив «голод у колосальних масштабах». Куди б він не прийшов, скрізь звучали ті самі дві фрази: «всі спухли від голоду» і «ми чекаємо смерті». Він спав на брудній підлозі разом з голодними дітьми і побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: «Я так смачно поїла, що помру щасливою»[72].

Навесні того самого року Марія Ловінська разом з чоловіком їздили радянською Україною, пробували продавати речі власного виробництва. Знайомі з попередніх поїздок села стояли порожні. Їх лякала безкінечна тиша. Зачувши півня, вони так раділи, що лякалися власної реакції. Українського музиканта Йосипа Панасенка відрядили з групою бандуристів на село нести голодним селянам культуру. Забравши в селян останній шматок хліби, влада мала гротескний намір підняти настрій і дух смертельно голодних людей. Музикантів чекали абсолютно порожні села. Врешті-решт вони побачили людей: дві мертві дівчинки на ліжку, чоловічі ноги, що стирчали з казана, і збожеволілу бабцю в грязюці. Партійний чиновник Віктор Кравченко приїхав в одне село організовувати жнива. Наступного ранку він знайшов на ринку сімнадцять тіл. Така картина відкривалася по всій Україні, навесні 1933 року помирало понад 10 тисяч людей на день[73].

Українці, що вирішили таки вступити в колгосп, принаймні сподівалися, що в такий спосіб уникнуть заслання. Але тепер їх могли вислати через те, що колективне сільське господарство не функціонувало. У лютому-квітні 1933 року з України депортували до 15 тисяч осіб. У прикордонних з Україною областях РРСФР, де жило багато українців, за невиконання планів здачі зерна було вислано до 60 тисяч осіб. У 1933 році в ҐУЛАҐу опинилося 142 тисячі радянських громадян, чималий відсоток вислали з УРСР, багато людей голодували і хворіли на тиф[74].

У таборах люди намагалися знайти хоч якусь їжу. В ҐУЛАҐу воліли годувати більш-менш дужих працівників коштом слабких, тож і без того голодним українським виселенцям було особливо тяжко. Коли голодні в’язні труїлися, поїдаючи дикі рослини й сміття, табірне начальство карало їх за ухиляння від роботи. Від голоду й супутніх хвороб 1933 року в таборах померло 67 297 осіб, 241 355 людей загинуло у спецпоселеннях, чимало жертв походили з України. Тисячі й тисячі людей гинули довгою дорогою з України в Казахстан або на північ. їхні тіла витягували з поїзда і ховали просто на місці, кількості загиблих ніхто не рахував, а імен не записував[75].

Ті, хто мусив полишити домівку, вже голодуючи, мали небагато шансів вижити у ворожому середовищі. Один із чиновників записав у травні 1933 року: «Під час поїздки я часто бачив спецпоселенців, які тинялись селом, мов тіні, у пошуках шматка хліба або якого-небудь сміття. Вони їли мертвечину, собак і котів. Селяни тримали хати на замку. Якщо комусь вдавалося зайти в хату, він падав на коліна перед господарем і благав зі слізьми шматок хліба. Я бачив кількох мерців при дорозі між селами, у лазнях і коморах. Я на власні очі бачив, як голодні люди в агонії повзуть тротуаром. їх підбирала міліція, і за кілька годин вони помирали. Наприкінці квітня я з одним інспектором проходив повз комору і знайшов труп. Ми послали за міліціонером та лікарем, і ті знайшли ще один труп усередині комори. Обоє померли від голоду, без жодного насильства». Українське село ще до того постачало зерном решту Радянського Союзу; тепер воно постачало тих, хто пережив голод і ҐУЛАҐ[76].

Діти, народжені в Радянському Союзі наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років, опинялися у світі смерті, в оточенні безпорадних батьків і ворожої влади. Середня очікувана тривалість життя для хлопчика, народженого 1933 року, складала сім років. Та навіть у цих обставинах деякі діти зуміли зберегти життєрадісний дух. Ганна Соболевська втратила під час голоду батька, п’ятьох братів і сестер, вона згадувала як останню надію наймолодшого брата Юзефа. Навіть опухши від голоду, він продовжував шукати знаки життя. Одного дня він уявляв, що бачить, як з підлоги виростає пшениця; іншого — що знайшов гриби. «Ми будемо жити!» — бубонів він щовечора перед тим, як лягати спати. А якось вранці прокинувся і сказав: «Усі помирають». Школярі спершу писали звернення у різні інстанції, думаючи, що голод — результат якогось непорозуміння. Якось цілий клас молодших школярів написав листа партійному начальству з проханням «допомоги, бо ми падаємо від голоду. Ми маємо вчитися, але дуже голодні і не можемо ходити»[77].

Скоро на це перестали звертати увагу. У школі-восьмирічці в Харківській області, де вчився Юрій Лисенко, одна дівчинка просто упала в класі, ніби заснула. Дорослі почали її смикати, але Юрій розумів, що однокласницю не врятувати: «вона померла, і вони поховають її на цвинтарі, як ховали людей учора, і позавчора, і кожен день». Хлопчики з іншої школи витягнули голову однокласника, коли ловили рибу на ставку. Вся його родина померла. Може, вони з’їли його першим? Або він пережив своїх батьків і став жертвою канібала? Ніхто