Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

/Челсі/

Якщо розказати про свої страхи комусь, вислухати поради та проаналізувати їх, то можна зекономити на візиті до психотерапевта.

Подруга обернулася, тримаючи два келихи в руках й не квапливо поставила їх на стіл переді мною. Потім дістала з холодильника пляшку якогось французького вина й відкоркувавши її, налила обом. Тільки-но я осушила бокал, Ліна знову налила напівсолодке в порожню посудину, продовжуючи задумливо розглядати мене.

У подруги була чудова, неймовірна властивість та дивакувате вміння розговорити співрозмовника одним лише поглядом. Ліні не потрібні були гучні слова, крилаті вирази чи кілометри філософських трактатів. Зовсім «ні». Вона уміла подивитися на тебе так, що всі нутрощі вивертало назовні. Її погляд паралізував та водночас змушував відкрити рота й щось таки сказати. Бо чим довше Ліна мовчала, тим більше думала, оцінювала, аналізувала й робила власні висновки. Подруга любила розв’язувати математичні задачки, різноманітні кросворди та дріб'язкові проблеми інших. Шкода, що професію обрала не за покликом душу, а за бажанням матері.

— Я майже зрадила Владу з... — пошепки мовила я, тримаючись руками за келих так, наче це мій рятувальний жилет, а я тону в океані серед акул. Хоча, акули були б менш небезпечними, аніж власний чоловік.

Так, у Влада доволі крутий норов і важка рука. Якщо він розізлиться, непереливки буде усім.

— Що значить «майже»? — Ліна знову насупилася й схилила голову на бік, — Ти або зрадила або ні. Третього тут явно бути не може.

Подруга мала рацію. Як завжди. Однак, мої нервові закінчення досі знаходилися в напруженому стані. Неначе наелектризовані. І шкіра палала від обпікаючого погляду чужого чоловіка.

— Я познайомилася з чоловіком і...

Я відсунула келих й піднесла руки до обличчя. Ритмічними рухами потерла скроні. Головний біль посилювався й починав дратувати. Та ще гірше було з думками. Вони тиснули, душили.

— Коли?

— Сьогодні.

— Зрозуміло, — подруга взяла до рук свій келих й відпила з нього, — Продовжуй.

 — І він мені сподобався настільки, що я... — Як же важко було сказати вголос про те, що хвилювало. Та кому розкажеш про це, якщо не подрузі. Не Ельвірі ж дзвонити чи дорогій Кірочці. Цікаво, як швидко світ би дізнався про мій ганебний вчинок, якби я поділилася цим з Кірою? За секунду? Дві?

— Кинулася з головою у вир пристрасті з незнайомцем, — промовила Ліна.

Я рефлекторно кивнула в знак згоди. Та вчасно спам’яталася.

— Що? Ні, ні. Все було не так.

«Я ж не настільки божевільна!» Чи все ж? Після сьогоднішнього випадку, я втратила здатність критично мислити.

— А як? — Подруга допила вино, встала й діставши необхідні для бутербродів продукти, розклала їх на стільниці. По черзі, вона нарізала хліб, сир та шинку, — Ти розповідай, я уважну слухаю.

— Ми застрягли в ліфті на кілька годин. Лише вдвох. Він і я. І ми...

— Зайнялися коханням в ліфті? Не очікувано.

— Що? Ні, Лін. Ти не слухаєш! — Запротестувала я.

Подруга дістала масло й почала намазувати його на хліб. А я тим часом долила собі ще вина у келих.

— Та слухаю я, слухаю. Розказуй.

— Він, тобто чоловік з ліфта, як виявилося, страждає клаустрофобією. І я допомогла йому заспокоїтись й розслабитись, аби уникнути панічної атаки.

— Тобто, ти полізла цілуватися першою? — Подруга розсміялася, — Не знала, що ти така смілива.

— Ось зовсім це не смішно, Лін. У мене досі серце вистрибує з грудей, а ти знущаєшся.

— Люба моя, подружко, втихомир своїх демонів. Навіть, якщо ти зрадила цьому телепню Владу — апокаліпсису не буде. Змирись та й усе.

— Ти так говориш, бо терпіти його не можеш.

І що дивно, з першого дня їхнього знайомства. Ліна на дух не переносить мого чоловіка. Стояти поруч із ним не може. Мало того — вона уникає будь-яких спільних посиденьок й навіть офіційних зустрічей. Вона ні разу не прийшла на бій, підтримати мене та Влада. Навіть тоді, коли я просила про це.

— Не правда. Я так кажу, бо... — Лін відклала ножа убік й повернулася до мене обличчям, — Слухай, то де це сталося і як його звати?

— Кого?

— Твого коханця?

— Ти ж зараз не серйозно?

Ліна припідняла одну брову.

— Чому ж, навпаки. Дуже навіть серйозно. Хочу познайомитися з ним, потиснути руку, може навіть подарунок куплю.

— Ліно Едуардівно, ви мене лякаєте!

«Едуардівно!» — заборонений прийомчик, та це єдиний спосіб зупини потік безглуздих ідей подружки.

— Я колись вб’ю тебе за це!

— Я теж тебе люблю.

— Підлиза!

 Ліна закінчила складати закуски й виставила їх на стіл. Дістала із холодильника ще одну пляшку та відкрила і її.

Я лише здивовано поглянула у бік келиху, котрий знову наповнився алкоголем. Так, це був хороший спосіб втихомирити шторм в душі. Прикро, це забуття триває не довго.

— То що було далі?

 — Я почала розглядати його, оцінювати, втім, як і він мене. А потім в голові з’явилися картинки, як ми з ним, як він... Одним словом, уявила усе, що могло б відбутися, якби не обставини. Не знаю, Лін, здається, я збожеволіла. Як я можу думати про щось подібне, я ж кохаю Влада.

І це була чистісінька правда. Попри наші дрібні сварки, непорозуміння та образи, я все ще кохала чоловіка й прагнула створити з ним повноцінну сім’ю. Ми вже кілька місяців планували зачати дитинку. Можливо, через це я поводжусь неадекватно. Бо боюсь відповідальності?

На мою репліку подруга лише закотила очі й невдоволено похитала головою. Присіла поруч, обійняла.

— Челсі, ну ти як маленька, чесне слово. Хіба твій Влад ні на кого не дивиться? — Я зітхнула, згадуючи всіх його фанаток, — Хіба у нього немає очей і йому не подобаються гарні дівчата? Усі ми люди й це нормально. Вірність — це не тоді, коли ти не маєш можливості зрадити, а тоді — коли маючи міліон можливостей ти не користуєшся ними. Розумієш?