Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Смерть, секс і сміх — три головні засоби розкрутки читацького зацікавлення. Авантюрний роман, де персонажі переходять низку небезпек, успішно перемагаючи недругів, мелодрама із численними любовними пригодами та переживаннями, гумористичні романи, що підкидають нам все нові й нові анекдоти, — легке читання, якого ми часто так потребуємо. Ці базові речі не ігнорують навіть визнані майстри, додаючи їх як гострий чи пікантний інгредієнт до своїх літературних шедеврів. Вони лежать в основі й більш насичених та пізніших жанрів: у основі вестерну — пригода, родинна сага — це мегамелодрама на 100500 сюжетних ліній, а гумор куди тільки не вторгається (згадаймо іронічне фентезі Террі Пратчета, наприклад). Працюючи на розвиток свого інтелекту та естетичного чуття, доповнюючи свій досвід складнішою літературою, ми ніколи не відмовимося від цих протонів успіху. Навіть якщо їх зіткнення обіцяє ще більші відкриття.

інтерлюдія: ФОРМУЛА СИЛЬНОГО ТЕКСТУ, АБО ТРОХИ МАТЕМАТИКИ

Ми любимо точність цифр. Продовжуємо вірити статистиці, що втілилася в інфографіку, бо сприймаємо числовий вимір як промовисте підтвердження факту. Навіть науки, які оперують цифрами, називаємо точними. У ХІХ сторіччі, коли ця логіка, як здавалося, остаточно перемогла, саму людину спробували підкорити числу — так постала соціологія, що у тогочасному своєму варіанті мала продукувати точне знання про суспільні процеси. Підтверджене цифрами, зрозуміло ж. Власне, тільки таке знання й визнавали науковим. Дарвінізм звів біологію до чіткої логіки природного відбору, марксизм пояснював історію економічними чинниками, що, звісно ж, можна прорахувати. Психоаналіз втис усе багатство людських асоціацій в межі кількох комплексів, а вже в першій третині ХХ сторіччя структуралізм запропонував будь-яку практику нашого життя бачити як модель, яка має цілком вимірювані параметри. Ну, справді ж, кожен літературний твір — це, перш за все, текст. А текст — це сукупність мовних одиниць. То хіба ж ми не можемо представити кількісно, скажімо, багатство словника того чи іншого автора, виявити найбільш повторювані звукові схеми, структуру побудови речень, яка домінує? Чи можлива тоді формула досконалого твору? Справжній структураліст сказав би: так.

І навіть після того, як ХХ сторіччя змішало гравцям усі карти, у тому числі й географічні, після всіх відкриттів новітньої фізики, які промовисто свідчать, що наші знання (скажімо, про будову атома) не є і вряд чи колись будуть точними, нам подобається ця числова логіка. Чому? Бо вона дає певність, якої ми всі так прагнемо. Що залишається тоді нам, захопленим читанням, що змагаються в кількості прочитаних за рік книг, визначають рейтинги літературних премій та фіксують наклади бестселерів? Хіба капітулювати? Куди подітися — надворі ж цифрова епоха.

У нас все точно, — говорив персонаж старого радянського мультфільму. То чи не варто нам трішки «оцифрувати» написане? Можливо, це додасть нам упевненості?

Насправді, ми, звісно ж, давно знаємо, що світом правлять випадковість та іронія. Що в серці найбезпечніших столиць найозброєніших країн з усією їхньою ефективною поліцією, всюдисущими спецслужбами та супергероями з найкращих коміксів може бути значно небезпечніше, ніж серед дикої африканської савани. Знаємо, що Чорнобиль мав найкращий на той час комп’ютер, а Фукусіма — дві системи захисту. Ми бачили, як банкрутують найнадійніші банки і як беззбройні й навіть веселі натовпи людей змітають з ландшафту своїх країн до зубів озброєні режими. Ми вже розуміємо, що навіть Старший брат не все бачить, проте віра в цифру залишається. Адже десь там далеко, на іншому континенті стоїть мегасуперкомп’ютер, якого харчують біґдатою наших лайків та селфі з мережі, й він точно здатен передбачати наші ходи, а відтак — керувати нами.

Геніальний Моцарт, який в 11 років за пару годин написав симфонію, пізніше уклав трактат «Як творити музику, кидаючи гральні кості». Бачите як: тут випадковість пропонує число, а вже число керує композицією. Якось так воно все і працює: не без інтуїції й не без точності. Звідкись у нас зринає сюжет, а далі вже справа нашої впертості та техніки. То, може, до наших інтуїтивних спроб додати крихту числових характеристик: чому один твір ми називаємо складнішим за інший?

Чотири фактори, на мою думку, можуть схарактеризувати цю складність; чотири елементи можуть бути у творі простішими, складнішими чи й зовсім складними. Це світоглядний вплив, який чинить текст, його сюжет, а також ще щось, що я називаю суперсюжетом, та його форма. Саме взаємодія цих факторів і виводить нас на один із п’яти рівнів складності, про які йшла мова вище. А це, зі свого боку, дає нам можливість точніше уявити параметри нашого читацького досвіду: відповісти на питання «де я?», яке так полюбляють туристичні довідники, й зрозуміти, до текстів якого рівня варто рухатися.

Світоглядний вплив — це зміни, які певний твір здатен здійснити у нашій особистості. Всі ми знаємо, що такі книжки є: прочитав — і став більше цінувати друзів чи ловити кожен момент свого життя (наївний вплив); або прочитав — і зрозумів, що насправді вибір людини обмежують не так зовнішні обставини,

скільки вона сама, з огляду на вже колись зроблені, попередні вибори (складніший). Коли ми мусимо перервати читання, щоб подумати — це беззаперечна ознака того, що книжка загрожує змінити наш світогляд.

Із сюжетом все зрозуміло. Історія може бути більш заплутаною, з більшою кількістю персонажів та оповідних ліній (про таку кажуть «хвацько закручений сюжет»). Звісно, складність не тотожна недбалості: якщо ми постійно втрачаємо нитку розповіді, а персонажі настільки схематично прописані, що нагадують одне одного, то ми маємо справу не зі складним, а просто з поганим сюжетом. І тоді що з такою книжкою? В огонь! Нагадую, слабкі й нудні книжки слід покидати без зайвого вагання. Утім, це не стосується книжок, до яких ми ще поки не доросли. Такі є у всіх, будьте певні.

Я зважуюсь запропонувати новий термін — суперсюжет — на позначення специфіки творів, що, як нам спершу здається, жодної цілісної історії не розповідають. Про що «Перетворення» Кафки? Ґреґор Замза прокидається огидною комахою, родичі його бридяться, він даремно намагається вийти з ними на контакт, потім помирає, але всім на це начхати. Теж мені історія. До чого вона? А до того, що несказаного там більше, ніж сказаного. І саме відчуття отієї недомовленості спонукає нас цю розповідь добудовувати. Складати усі шматочки докупи, інтерпретувати, мислити.