Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. Адже цей князь був особливо шанованою особою в тогочасних київських книжників. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше — у Москву.

У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. У творі чимало говориться про боротьбу проти татар. Загалом твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло. Адже татарські набіги становили значну проблему для України. Окрім того, татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже, мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. А певні кроки до такого утвердження саме й робив Хмельницький. Не хотіли також вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхня неприязнь до татар, намагання підняти значимість московських можновладців, подати їх як царів, що боролися з татарами.

«Логічним завершенням» «Синопсиса» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася під руку нащадків київських князів, які правлять у Московії і мають всі права на Київ.

У такому обґрунтуванні теж був політичний підтекст. За сім років до першого видання «Синопсису» був укладений Андрусівський договір між Московією й Річчю Посполитою, згідно якого Київ тимчасово зберігався за Московією. В перспективі Московія мала повернути місто Речі Посполитій. Гізель та його сподвижники цього не хотіли. Тому обґрунтовували законність перебування Києва під Московією[82].

У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.

Ігнорування в «Синопсисі» Богдана Хмельницького й козацтва мало підстави. Було в авторів цього твору достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки з турецькими й татарськими можновладцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої, а, радше, як соратник «невірних».

Подібну картину бачимо й у творах інших українських авторів того часу. Козацька тема, як і тема Хмельниччини, ігнорувалася в Києво-Могилянській академії, хоча там навчалося чимало вихідців із козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорів академії.

Показовим є приклад Лазаря (в миру — Луки) Барановича (? — 1693)[83]. Він належав до найбільш впливових церковних діячів та інтелектуалів України другої половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний період Хмельниччини та Руїни, коли більшості українців було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором та ігуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академію і як чернець перебував у монастирях Києво-Кирилівському, Куп’ятицькому і Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернігівської єпархії.

8 березня 1657 р. у Яссах митрополитом Гедеоном Молдавським Баранович був висвячений на єпископа чернігівського. На цьому становищі розгорнув активну культурну діяльність.

Лазар Баранович

З-під його пера вийшло чимало книг. Це — збірки проповідей «Меч духовний» (1666, 1668 рр.) «Труби словес проповідних» (1674, 1679 рр.), «Трідіон» (1685 р.), полемічний твір польською мовою «Нова міра старої віри» (1676 р.). Також він є автором поетичних збірок, писаних польською мовою: «Житія святих», «У вінець Матері Божої», «Стовп віри», «Книга смерті» тощо. Найбільш знаним поетичним текстом Барановича є «Лютня Аполлонова» (1671 р.).

Багато уваги цей автор приділяв такій суспільній аномалії, як війна. Питанням війни і миру він присвятив низку поетичних творів. Чи не найкращим серед них є вірш «Світ стрясають грози на людськії сльози», де є такі слова:

«Пожалься, Боже, що світ закурився, Це за гріхи Бог на всіх нас озлився! Брат брату недруг, син батьку ворожий, Скрізь недовіра і всі насторожі. Своєї тіні жахаються люди — Гріхи це чинять, пануючи всюди! Прямуйте, люди, мерщій до покути, Не так боятись ви будете скрути. Бог любий мир вам почне посилати, Од вас не буде лиця одвертати. Немов на морі, так хвилі у світі, У тому морі нелегко вціліти. Щоб уціліти від лютої хвилі, Потрібно злості покинуть заїлі. Боже, дай людям святу твою згоду І по негоді подай нам погоду. На Україні Постійно гинуть, Вкраїна — це море! Воно червоне, Хто сам — потоне, в гурті — переборе! Хай Україна Буде єдина, татарин хай згине, Нехай на згоду Візьме угоду, хай любить русина! Боже, дай згоди святої Вкраїні, Хай Україна у січі не гине! Вже Україну в крові покупало, Невинним людям надміру припало. Мед-молоко по землі хай поплинуть, Люди мечі хай покрушать і кинуть, Хай переплавлять гармати на дзвони, Щоб дзвоном славить тебе на всі гони,