Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

дешевий, вітчизняного виробництва плащ і зачинявся у своєму кабінеті. Він ходив якийсь час, призупинявся, наче слухаючи, як за стінами пролетить кам'янкою авто. Коли йому хотілося мене, то він кричав, точніше, кликав низьким, але глухим голосом, і якщо вам колись доведеться почути такий голос, то вам зробиться холодно, сумно і дико. Він кликав мене трохи розпачливо, трохи роздратовано, бо я завжди трохи затримувалася. Я йшла повільно перед його очі, погойдуючи стегнами, але він не дивився на мене. Я сідала біля його ніг, і він бавився моїм волоссям. Він бавився моїм волоссям, наче нічого іншого у мене не було. Він нічого не говорив, скажено налітав на мене, я відбивалася і плакала, кричала на нього, доводила, що я не якась худобина, а він недоумкувато лупив на мене очі, бубнячи щось під носа, як шкодливий школяр. Чомусь брала мене впевненість нахабна, яка потішала мене, що тоді, за туалетної епопеї, цей кнур дрочив на мене. Це відкриття підігрівало мене, наповнювало якоюсь силою, наче ще в школі, коли ти проходиш повз хлопців, що порозсідалися на паркані під Соломенським цвинтарем, на сонці, віддаючи свої мрії моїм ногам, моїм грудям. І час якось дивно навівав мені зовсім інші картинки, від яких хотілося плакати. І я не знала, що це. Надворі осінь з'їдала саму себе. Нічого було потішитися, нікого потішити. Хата наша на Локомотивній перетворилася у справжній неприбраний хлів, бо служок ми не мали, ми не мали і частини того розкішного життя з кришталями, з віденськими меблями, з рембрандтами, з велетенськими іконами у повен зріст або у три зрости. Тут у нас, на Локомотивній, сиро і убого. По дев'ятому дню мені приснився Димик. Я несподівано прокинулася і побачила велетенський білий простір і його закривавлену голову на горизонті. Страшно, люто, незатишно. Мені довго снився Димик — хотіла я того чи ні. У нас довго і часто не запитували, що ми хочемо.

Блох заборонив мені займатися проституцією. Це припадало враз на розбудову наркобізнесу. Він власноручно по тижню вивчав кожного, не тільки наркокур'є-ра, а навіть сопливого від кокаїну продавця. Почалася перебудова. Гуртожитки наповнювалися чорними і жовтими нелегалами. В'єтнамцями, китайцями, арабами. З арабами ми мали найбільше клопоту. В'єтнамці торгували горілкою і цигарками, яку завбачливо люди Блоха перекуповували на складах. Вночі пляшка горілки коштувала у чотири, а то і в п'ять разів дорожче. З іншого боку, Блох почав розшукувати дівчат для роботи. Праця проститутки ставала престижною, набувала романтичного ореола. Блядь у розумінні слов'янського мужика була більше, ніж блядь. Я навіть запишалася, що причетна до такого ремесла, хоч проституткою навряд чи мене можна назвати: я блядюга, курва і стерва за покликанням. Я ідеологічна шльондра. Не інакше. Але механізм розкладу, сходження східець за східцем я знала. Від дурнуватих балачок, що задурювали мізки маминим пещеним дурочкам, і до жадібних сучок, чиї помешкання волею долі виявилися в районі Бессарабської, Блох прийшов і сказав, щоб я не займалася цим ділом. Він просто прийшов і сказав, а за вікнами ревла осінь, широкими насмутами дощу змиваючи сороковий день по Димику. Це вже був хоч якийсь зв'язок. Це видавалося неймовірним, але це правда: за короткий час Блох затиснув у руках більшу частину підпільного бізнесу. Вершиною його піраміди повинна була стати проституція. Мені доводилося вишуковувати сутенерів, неповноцінних хлопчаків, що ночами мастурбували на власних матерів, з маслянистими поглядами, видовженими собачими писками, з довгими бакенбардами, з опуклими білими різцями зубів — на таких зараз остання мода, а тоді це було лайно, з котрим ніхто путнього нічого не хотів мати. Вони не стали педиками тільки тому, що страх перед випробуванням, перед фізичною розправою робив їх ледачими розжирілими котами, а потім вже педиками.

Можу вас запевнити, що я була з тих дуреп, які змолоду закохувалися з першого погляду в набитого дурня, вітрогона, алкоголіка і збоченця, а потім все життя намагалися поєднати кохання, гроші, вдалий шлюб. Мені достеменно відомо, що з таких от трьох розаріїв виростають отруйні, пахучі, чарівні квітки нашої професії. Так виростають курвами за покликанням. Кохання, мов чарівний ліхтар, підсвічує нас ізсередини, і висловухі мужички дріботять ратичками біля наших ліжок. Тільки ідіот може запевнити світ, що краса врятує його. Ми в міру начитані, ми в міру дурні, проте коли обставини виводять на орбіту нез'ясовані стосунки, що загрожують чомусь суттєвому, наш мозок перетворюється з убогості на дуже складну машинку. Тоді у нас виникають вчинки, що нікому не збагнути, навіть нам самим. І ліпше не треба. Хоча правило, що у чужій душі — мов серед ночі, навряд чи стане вам за дороговказника. Іноді дурні шерепи, проскакавши школу життя у ліжках незаможних, але наснажливих, досить вродливих віслючків, обирають долю — скніти за одну платню, вдаючи з себе цнотливих домогосподарок, що в перервах між кухнею, шлюбними покоями і шмарклями бігають до задрипаного коханця, який клеїть з себе доку і на вихідних вештається, благочестиво закотивши очі, до сектантської церкви і дрочить на портрет Клаудії Шиффер. Щастя — тому і приваблива річ, що його в природі не існує. Є велетенський гін, відгладжений тисячами пороків жолоб, яким вас гонить безупинно ілюзія, підігріта вашим рознахабнілим, розбухлим, розпухлим марнославством: і їжа, як попіл, і усмішка, як кисляк, і поцілунок, як укус зміюки. Ніяке вино не змиє гіркоти. Щастя неможливе під дахом, де ви кинули камінь у ближнього. Я надто розумна для щастя, така виникає думка, коли всім сподіванням приходить кінець. Це дав зрозуміти мені Блох. Можна вас запевнити, щоб ви нарешті пересвідчилися своїми трухлявими мізками, що страх перед гріхом неможливий, якщо прийшли з прямою думкою розставити ноги, заробити гроші чи убити людину; якщо вам надумалося, забажалося котитися в цьому жолобі, то падіння надто стрімке, а підйом відмовлений, заперечений на всі сто відсотків. Щастя можна скуштувати тільки один раз. Проте, як десь погук, у мені ще жило відчуття неіснуючої провини: птаха ж не відчуває вини, що вона летить над континентами і містами пізньої осені. Мабуть, мене рятували чи, навпаки, роз'їдали слова «кохання», «любов», «почуття», «пристрасть» — найгидкіші помічники в такому житті. Велика любов мариться кожній шльондрі, як у індійському кіно. Дзвіночки, тамбамбам, голі сраки, голі органи, купа квітів і нічого. Вулиця Ломоносова, як і Батиєва гора, являла шикарне і чудове збіговисько всіх ублюдків радіусом до тисячі кілометрів. Навіть славнозвісна Ломоносова, куди ми під'їжджали з Кловським, щоб роздивитися обстановку. Все складалося на нашу користь. Араби зі своїм