Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Курилася доріженька, Роман Купчинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

317
0
29.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Курилася доріженька" автора Роман Купчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 44
Перейти на сторінку:
Керницький.

— Добре, — згодилася паніматка. — Маю свіже і холодне.

За хвилю внесла служниця горнець і філіжанки.

— Клич, Юстинко, Наталку, — сказала до неї на відхіднім пані Керницька, а сама почала наливати молоко.

Так уже якось буває, що при їді поправляються настрої. Думки мимовільно змінюють свій напрям, відриваються від одної теми, і люди забувають бодай хвилями про те, що їх давить, що їх мучить.

— Знамените молоко, — похвалив Городюк.

— Не штука, як пані дали тобі наполовину зі сметаною, — всміхнулася Городюкова.

— А знаєте, панство, — обізвався отець Керницький, — я від якогось часу солодкого молока не можу знести.

— Бо літо, — відповів Городюк. — Кисле молоко завсіди в спеку ліпше смакує…

До кімнати ввійшла нарешті Наталка. Видно було, що старалася затерти сліди плачу, бо червоні п’ятна на лиці були припудровані. Блідо всміхнулася до Зварича і мовчки сіла на своїм місці.

Петро чекав, аж вона до нього промовить, запитається що-небудь, та Наталка сиділа зі спущеними очима, підперши голову долонею.

Але свобідніша атмосфера, що кружляла над столом, обгорнула і її. Наталка підвела голову і глянула на Петра.

— Ти не чула, Наталко, що нам тут пан Петро розповідає,— звернулась до неї пані Керницька.

— Нічого надзвичайного, — махнув легковажно рукою Петро. — Найліпший доказ, що я знову є назад… Ах! Я й забув, — додав по хвилі,— поручник Крч передав панству сердечний привіт.

Він не забув привіту, але навмисне здержувався з ним аж до приходу Наталки, бо не раз дразнив її словінцем.

— То поручник Крч є в Завидові? — спитала Наталка.

— А ви звідки знаєте, що в Завидові? — замітив Петро. Наталка спершу змішалася і спустила очі. Але швидко знайшла відповідь:

— Люди йшли і говорили, що вас попровадили до Завидова. А і пан директор прецінь їздили тамтуди.

Петро сто раз волів би був, щоби Наталка не знайшла була відповіди, але ще більше був би щасливий, коли б був знав, як Наталка прийняла вістку про його арештування і що вона перша подала проект, щоб Городюк їхав за Петром таки їхніми кіньми.

— Але як вони вас могли забрати? — спитала по хвилі.— Ви їм не казали, що йдете до війська?!..

— Казав, але то нічого не помогло. Ще трохи були б замкнули, а потім…

Петро не докінчив, але зробив такий трагічний рух рукою, що хіба сліпий не додумався б, що потім могла прийти і смерть. Приємно йому було, що був у неабиякій халепі і видобувся з неї цілий.

— Що потім… Були б вас завезли чи завели до Золочева, і там ціла справа була би вияснилася.

— А якби були не завезли?!..

— І я так думаю, — обізвався отець Еміліян. — Тепер часи не ті, що давніше: війна!

— Де не завезли б, — вмішався Городюк, — я був би його знайшов. Таж чоловік має всюди когось знайомого.

— Ну, але я вже на таке друге чекати не буду, — сказав Зварич, — іду до Золочева і голошуся. Цілком було б інакше, якби я був мав військовий документ.

— Підете до кінноти? — спитала Наталка.

— Може, й до кінноти, але не до війська, а до січових стрільців.

— До стрільців!? — трохи немов розчаровано сказала Наталка. — А як вони вбрані?

— Ви, певно, думали, що я зголошуся до драгунів, — посміхнувся Петро.

— Чому я мала так думати!? — відповіла Наталка і надула злісно губки.

По правді, то вона так і думала, але звідки Петро має право слідити її думки. Чи вона йому зле бажала?!. Їхав би собі на розтанцьованім коні, в золотім шоломі і в синім однострої, що в ньому кожному хлопцеві так буде до лиця.

Відчинилися двері, і з-за них виставила голову Настунька.

— Прошу отця, там прийшов чогось війт зі жандармом. Просять, щоби отець вийшли.

Отець Еміліян поблід і глянув на Городюка. Цигаро помітно задрижало в пальцях.

— Попроси до канцелярії, отець зараз прийдуть, — сказала пані Керницька.

Городюк зрозумів питаючий погляд Керницького і старався вспокоїти його:

— Це, певно, в справі Якимця. Жандарм хоче прослідити справу… — А звертаючись до Зварича: — В такому разі і тебе, Петре, покличуть…

Пані Городюкова благаюче глянула на хлопця.

— Тільки, Петрику, прошу тебе, не гарячися, не скажи чогось непотрібного.

— І я так думаю, — додала пані Керницька. — Можете собі пошкодити.

Городюк махнув легковажно рукою:

— Но, щодо того, то я вже не боюся. З нашими жандармами я собі дам раду. Це не якийсь там п’яний улан чи незнайомий офіцерина.

— Я скажу те, що бачив, — відізвався Петро. — Воно таке, що вистане зовсім добре до обвинувачення. Не припускаю, щоби навіть і в воєнний час можна було вбивати безкарно людину. Нехай це буде дурний Якимцьо, нехай буде хто хоче… Застрілили, як пса, і навіть не завдавали собі труду, щоби оправдуватися.

Городюк підпер голову рукою і задивився в далечінь. Веселі звичайно його очі сумом блимали з-поза окулярів.

— Шкода мені того Якимця. Знаєте, пані, я вже його зачисляв просто до вашого парохіяльного інвентаря. Здавалося, що тут належить так, як стодола, хата чи стайня.

Керницька журливо притакнула.

— Та й ми вже так до нього призвичаїлися, що не раз нам ніяково було, як він куди повіявся.

— Правда, що зникав час до часу.

— Найчастіше взимі. Піде біда кудись, і нема його тиждень, часом два, а верне, то такий обідраний, нещасний… Минулої зими повернув раз із такої прогульки, прийшов до кухні і стоїть. Дивлюся, а в нього за пазухою повно снігу. «Бідний ти, — кажу, — Якимцю, чекай, я тобі зараз молока спарю». А він усміхається і каже: «Ні, отеця, дайте мені дзиґаро!..» І що думаєте: закурив циґаро, вимів з-за пазухи сніг і пішов дрова рубати. Нічого йому не пошкодило, навіть не кашляв.

— Щоби був не втікав! — озвався Зварич. — А то один дурний втікав, а другі- дурні думали, що це фактично якийсь майор.

— Бійтеся Бога, і так забили людину, як пса, — бідкала Городюкова.

— Перший раз його тільки поранили, бо я бачив, як упав, але зараз знов підвівся, — оповідав Зварич. — Щойно другий раз як упав, то вже було по нім: дістав у серце.

Наталка, що весь час мовчки сиділа на канапі, не видержала і голосно захлипала. Далі зірвалася з місця і побігла в другу кімнату.

— Наталка дуже любила Якимця, — сказала пані Керницька, якій самій крутилися сльози в очах. — Як тільки згадати про нього — зараз плаче.

— Ну що ж, прошу пані, пропало! — сказав Городюк. — Тепер треба тільки допильнувати, щоб виновники були покарані. Я, зі своєї сторони, постараюся, що в моїй силі. Маю досить знайомих у Золочеві і

1 ... 18 19 20 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Курилася доріженька, Роман Купчинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Курилася доріженька, Роман Купчинський"