Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Тенгрі згадував вірші, які читав раніше. Прекрасні вірші, що оспівували кохання й життя. Нині вони здавалися такими щирими, такими правдивими, що серце боляче стискалося від кожного рядка.

— Агов, Гаджито, — штурхнув його в плече Нобуо. — Дивись-но!

Він тримав у руках бако — маленьку шухлядку з керамопластику, що мала замінити пілоту-смертникові домовину. Загинувши в космосі, жоден із них не міг сподіватися на поховання — тому вони готували такі бако, кладучи в них останнього листа, пасмо свого волосся та якісь особисті дрібнички. Бако потім відсилали рідним — принаймні обіцяли це зробити.

На шухлядці Набуо були якісь темні плями. Саме їх він демонстрував Тенгрі.

— Подобається? — спитав він, посміхаючись. — Я порізав палець, коли закінчував різьбити кришку. Поки пластик не застиг, пофарбував напис кров’ю. Файно вийшло, еге ж?

На кришці було написано «昭和» — «Мир та Розквіт». Так називалася доба правління нинішнього Імператора. Тенгрі заворожено дивився на кострубаті лінії, просяклі темною рідиною. Йому хотілося сказати, що ця доба не принесла із собою, ані миру, ані розквіту — тільки війну та занепад. Навіть до того, як з’явилися Чорні кораблі.

Але потім він поглянув у сяючі очі Набуо — і промовчав.

Час плинув повільно, немов патока. Встигло минутися перше, притуплене приголомшення. Його змінив інший стан — коли почуття пілотів загострилися неймовірно. Хтось плакав, інші дратувалися, ладні зчинити бійку з будь-якого приводу. Декого поглинула чорна меланхолія, паралізувавши й зануривши в себе цілком. Майже ніхто не залишився спокійним. Окрім хіба що лейтенанта. І Тенгрі.

Вони вже пережили цей спалах. Там, у габі.

— Знаєш, Гаджито, — раптом звернувся до Тенгрі лейтенант Юкіо. — На наших «Карю» немає систем зв’язку. Ми не зможемо попрощатися, опинившись у космосі. Злетівши зі стикувальної палуби «Щасливого Журавля», останні хвилини ми проведемо цілком самотніми.

Тенгрі здригнувся. Він не хотів, щоб це було помітно, та лейтенант був уважним.

— Це навіть добре, — мовив він. — Це добре, що жоден із нас не зможе розділити біль інших.

— Біль? — луною відгукнувся Тенгрі. — Але хіба під час тарану термоядерний вибух не знищить нас в одну мить? Чи влучання плазмових батарей? Хіба не спалить дотла?

Юкіо похитав головою:

— На нас чекає дещо інше. Те випромінювання, про яке я тобі розповідав… Неможливо зробити космічний винищувач зовсім без електронних систем. Конструктори лише замінили частину важливих вузлів. Але не всі й не цілком. Саме з цієї причини ми таранимо Чорні кораблі, а не атакуємо їх. Системи керування вогнем не працюватимуть — тому на наші винищувачі їх просто не встановлюють. Саме тільки пілотування. Але й тут…

— І тут не обійтися без електроніки, — похмуро закінчив Тенгрі. Він відчував, як вир емоцій, ще за мить пригнічених, здіймався в його душі, протягував гарячі мацаки до легень, до горлянки, стискаючи їх дедалі сильніше.

Лейтенант прикусив губу. Здається, він почувався так само.

— Коли «Карю» потрапить у це кляте випромінювання, його біль ми відчуватимемо, наче свій власний. Останні миті перед тараном для нас минуть у нестерпному стражданні. Більшість просто не впорається з цим і, втративши контроль, стане легкою здобиччю ворога.

— Звідки… звідки ви все це знаєте? Ви не можете цього знати! — Тенгрі відчув, як на очах виступили пекучі сльози. Обличчя лейтенанта здавалося відлитим з керамопластику:

— Бо я вже брав участь у спеціальній атаці, Гаджито. Я був тим, хто не впорався, хто втратив керування. Від болю я знепритомнів. Зазвичай, Чорні кораблі добивають таких, але того разу вони зазнали серйозних ушкоджень і змушені були відступити. Бо інакше нам міг би залишитися один з їхніх фрегатів. Сильно пошкоджений, але, поза сумнівом, з працюючим еміттером випромінювання. В тому бою могла бути закладена наша перемога… Якби тільки нам вистачило сил дотиснути, відігнати їхній крейсер…

Юкіо раптом опустив голову і заходився терти пальцями лоба.

— Я отямився й повернувся на носій. Там мені сказали, що саме через мене, через мою нездатність віддати життя за Імператора, крейсер Тисячі демонів забезпечив відхід ледь живому фрегату. Боги, хіба сам я про це не думав? Я б ладний був закінчити життя гідно, за прадавніми законами нашої метрополії. Але якщо ти пілот Спеціального Загону — в тебе тільки один шлях до гідної смерті…

Раптом він завмер, обличчя заклякло, погляд осклянів. Ледь розліпивши губи, він заговорив знову — чужим, холодним голосом. Хоча ні, не зовсім чужим. Бо Тенгрі вже чув його.

— Палаючим мечем упаде на ворога мій священний «Карю». А я із сяючих палаців вищого космосу буду спостерігати за тією пожежею. Я сміятимуся та співатиму пісню О-Ши…

Нестерпне страждання відбивалося в кожній рисі лейтенантового обличчя. З носа заточилася кров, збираючись у тремтливу кульку на верхній губі. Тенгрі відчув у роті присмак заліза, із силою стиснув долонями голову, міцно замружився. Все, все довкола було геть неправильним, жахливо хибним. Хіба так можна? Всі ці хлопці навколо — молоді, сповнені життя, всі як один — діти метрополії, найчистішої із земель, найчистішого з народів! Кожен із них мав мету, мав надії, сподівання, прагнув чогось… гідного життя? Та натомість гідного життя Імперія дарує їм гідну смерть. Блискавичний спалах сліпучої слави замість довгих років здобутків.

Десь за годину збудження почало влягатися. Тепер у житловому відсіку стало тихо, пілоти писали й переписували прощальні листи, впівголоса домовлялися, де будуть чекати один на одного коло брами Божественного Палацу. Дехто навіть задрімав — але їхні сни були уривчастими й тривожними. Тенгрі спостерігав за всім, наче глядач за театральною постановою, і не міг цього усвідомити, повірити в реальність того, що відбувалося. Не міг примиритися з потворною хибою, що відбувалася на його очах. На його очах, у всій багатомільярдній Імперії.

І ніхто навколо, принаймні так, щоб Тенгрі це почув, не зауважив, що славнозвісний «Оріон», двигун, який розганяє кораблі спрямованими вибухами атомних бомб, так і не було активовано. Вони не полетіли до Марса. Вони все ще були на орбіті Землі, на реактивних двигунах хіба що діставшись Місяця. Це означало, що Чорні кораблі вже на порозі.

Церемонія перед вильотом була короткою. Пілотам вручили парадні мечі — не зброю, але знак воїнських чеснот. Стереографічний образ