Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— Як ви можете говорити щось подібне? — запротестувала дівчина.

— Гаразд, — сказав молодий чоловік, — якщо ти народився не з того боку плота, де потрібно, то я не бачу нічого поганого в тому, щоб перелізти через нього.

— Я ніколи не знаю, що ви скажете або зробите наступної миті, — сказала вона.

— Я й сам часто цього не знаю, — відповів містер Крук, — та зараз я з того боку плота, де потрібно.

— І де ж вам потрібно бути? — посміхаючись, запитала юна леді.

— З того боку, що й ви, — відповів молодий чоловік на ім’я Крук.

І вони пішли разом лавровою алеєю. Раптом почувся звук мотора. Це наближався автомобіль. Він був надзвичайно елегантний, світло-зеленого кольору. Підлетів до під’їзду, ніби птах, і, тріпочучи, зупинився.

— Ось, прошу! — сказав молодий чоловік у червоній краватці, — ось хто народився з того боку плота, де й належить. Я не знав, міс Адамс, що у вас настільки сучасний Санта Клавс.

— Це мій хресний, сер Леопольд Фішер. Він завжди приїздить до нас на Різдво.

І після невинної павзи, котра зраджувала нестачу оптимізму, Рубі Адамс додала:

— Він дуже добрий.

Джон Крук, журналіст, багато чув про сера Леопольда Фішера, цього визначного магната з Сіті. І якщо магнат із Сіті нічого не чув про Джона Крука, то в цьому не було вини журналіста, тому що він сміливо й суворо писав у «Сурмі» і «Новому віці» про сера Леопольда. Та Крук нічого не сказав і похмуро спостерігав за тим, як розвантажують автомобіль, а це була довга процедура. Кремезний охайний шофер у зеленому одязі відчинив передні двері й вийшов з машини, потім ідчинилися задні двері і вийшов низький елегантний слуга в сірому вбранні. Вони разом внесли сера Леопольда на поріг будинку й почали розпаковувати його, ніби особливо цінний пакет. Під коцами, котрих було стільки, що їх вистачило б на цілий базар, хутрами всіх лісових звірів і шаликами всіх кольорів веселки врешті знайшлося щось, що нагадувало людські форми. Це щось виглядало доволі привітно, хоча й було подібне на іноземця. Насправді це був джентльмен похилого віку, з сірою цапиною борідкою та осяйною посмішкою, котрий почав потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Та задовго до цього «одкровення» подвійні двері веранди відчинилися і вийшов полковник Адамс (батько юної леді в пухнастій шубці), щоб зустріти визначного гостя й провести всередину. Це був високий засмаглий і дуже мовчазний чоловік, котрий носив червону шапку, схожу на феску, що надавала йому схожости з англійським сардаром або єгипетським пашею. Разом з ним вийшов його шваґер, котрий нещодавно приїхав з Канади, високий і дуже емоційний молодий фермер із жовтою борідкою на ім’я Джеймс Блавнт. З ним також була ще одна доволі скромна особа. Це священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і дітей, як переважно буває в таких випадках, виховували в католицькій традиції. Священик нічим особливим не вирізнявся, навіть його прізвище Бравн звучало просто й звичайно. Та полковник товаришував з ним і часто запрошував на родинні зустрічі.

У великому передпокої будинку було достатньо кімнат навіть для сера Леопольда та його обгорток. Веранда й вестибюль були непропорційно великі для такого будинку. З одного кінця двері вели на вулицю, а з іншого — сходи на другий поверх. Перед каміном, над котрим висіла шпага полковника, завершили процес розкутування гостя, і всю компанію, разом з похмурим Круком, представили серу Леопольду Фішеру. Та поважний фінансист усе ще продовжував звільнятися від свого вбрання. Потім він довго щось шукав у внутрішній кишені свого фрака й врешті вийняв чорну подовгасту коробку. Із сяючим виглядом пояснив, що це — різдвяний подарунок для його похресниці. З неприхованою пихатістю, котра обеззброювала, він підняв коробку так, щоб усі її побачили, потім легким дотиком відчинив — і всі завмерли. Перед їхніми очима явився фонтан кристалізованого сяйва. На помаранчевому оксамиті, ніби три яйця, лежали три чисті та яскраві діяманти. Здавалося, що від цього сяйва загорілося навіть повітря. Фішер стояв, сяючи доброзичливістю і впиваючись подивом і екстазом дівчини, похмурим захопленням і грубуватою вдячністю полковника, здивуванням усієї групи.

— Наразі я залишу їх у себе, дорогенька, — сказав Фішер, кладучи коробку в кишеню. — Мені довелося бути дуже обережним, коли я їхав сюди. Це три великі африканські діяманти, їх називають «літаючими зірками», тому що їх часто викрадали. Всі великі злочинці полюють за ними, та й звичайні люди на вулиці або в готелі теж хотіли би їх здобути. Я міг утратити їх, коли їхав сюди. Це було цілком можливо.

— Я би сказав, доволі природно, — пробурмотів молодик у червоній краватці. — І я нікого б не звинувачував, якби хтось їх украв. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, то, думаю, вони самі можуть узяти цей камінь.

— Я не хочу, щоб ви говорили щось подібне, — вигукнула дівчина з дивним запалом. — Ви так говорите з тих пір, коли стали цим жахливим, як вас там… Ви розумієте, що я маю на увазі? Як називають людину, котра ладна обійматися із сажотрусом?

— Святим, — сказав отець Бравн.

— Думаю, — сказав сер Леопольд з гордовитою посмішкою, — що Рубі має на увазі соціялістів.

— Радикал — це не той, хто вириває редиску, — трохи роздратовано завважив Крук, — а консерватор зовсім не консервує джеми. Також, смію вас запевнити, що соціяліст зовсім не прагне обніматися із сажотрусами. Соціяліст — це людина, котра хоче, щоб усі димарі були вичищені та щоби всім сажотрусам платили за роботу.

— І котра вирішує, — тихо додав священик, — що ваша сажа вам не належить.

Крук глянув на нього із зацікавленням і навіть повагою.

— Навіщо вам ваша сажа? — запитав він.

— Може, комусь і потрібна, — ніби роздумуючи, відповів отець Бравн. — Я чув, що її використовують садівники. А я якось на Різдво, коли не прийшов фокусник, подарував немало радости шістьом дітям виключно з допомогою сажі, котру використав у своїх трюках.

— Ой, як чудово, — вигукнула Рубі. — А може, ви повторили б це для нашої компанії?

Емоційний канадієць, містер Блавнт, котрий почав говорити ще голосніше, оплесками підтримав пропозицію Рубі, а здивований фінансист намагався висловити рішуче несхвалення, коли у вхідні двері хтось постукав. Священик відчинив, і присутні знову потрапили в сад із вічнозеленими деревами й аравкарією, що виглядали доволі похмуро на фоні прекрасного фіолетового заходу сонця. Ця сцена, ніби вставлена в рамку дверей, була настільки кольорова й дивовижна,