Читати книгу - "Брутальний лікар"

Вікторія почувалася дуже добре. Сергій телефонував щодня і справлявся про її здоров’я, а вона йому натомість розповідала про сільські будинки, як на картинах Брейгеля, і що нічого з того часу в їхньому архітектурному зовнішньому рішенні не змінилося. Хоча її вразила тутешня плинність формування смаку, не спотворена, як у нашій Західній Україні, брутальним проникненням соцреалізму й конструктивізму часів СРСР. Усе тут дихало камерністю, деякою відстороненістю і стриманістю. Скромна на дерева й кущі природа успішно компенсувалася рукотворними полями троянд, нарцисів і тюльпанів. Також тут вирощували різдвяні деревця: і сосонки, і ялівець, і навіть деякі види араукарій. Навесні росло те, що залишилося непроданим, або висаджувалися ті ж деревця, які на Різдво брали в оренду. Але були й такі, що їх повторно привозили на висадку від нерозважливих господарів, які ще й гроші платили за те, аби той різдвяний вазон забрали геть з очей. І звісно, якщо хтось готовий заплатити за послугу, то завжди знайдеться той, хто її виконає.

Вікторії сподобалася місцева чистота й педантичність. У країні дбайливо ставилися до кожного клаптика дорогоцінної землі. Її навіть навчилися відвойовувати в моря. Здивувала нідерландська мова, де переважали приголосні й раз у раз було чутно щось на кшталт «каар-каар-каар», часто траплялися німецькі та англійські слова. Принаймні дуже схожі до них за звучанням. Від того своя солов’їна справді видавалася мовою співучої пташки. Мовою, яка творила істот працьовитих і духовних, богобоязних, з культом дитини, чого в місцевого населення нема. Поцікавилась і випадково дізналася, що нідерландські родини традиційно будують кожна собі окремий будиночок, який на старості років стає доброю страховкою на догляд та проживання в домі перестарілих, бо діти не хочуть доглядати хворих батьків: їм це складно й важко, оскільки всі багато працюють, аби збудувати й утримати такий самий будинок. І батьки, коли їхні дітлахи сягають вісімнадцятирічного віку та йдуть навчатися в інститути й університети, найчастіше дозволяють їм самим опікуватися собою і заробляти на себе. Мабуть, ця взаємна холодність і продукує ланцюгову реакцію непорозуміння та відірваності поколінь одне від одного, думала собі Віка, і сама відчуваючи відстороненість і холод до Сергія. У душі й у стосунках назрівала криза: вона це віднедавна виразно відчула. Це її гнітило, але жінка намагалася не думати про такі речі, адже в ній зріло нове життя. І зараз то було найголовнішим.

Сергій та Вікторія — усе спочатку

(після аварії)

Він запросив її сьогодні на вечерю до одного затишного атмосферного ресторанчика. Погодилась одразу, хоча він і відчув, що з увічливості. Старається з усієї сили, як тільки може, аби прихилити цю крижану царівну до себе. Але й не зовсім вона крижана. Чужа, просто не в зоні доступу. Наче той стільниковий зв’язок по вайберу: маєш номер абонента, але він тебе не чує, хоча й бачить. І хоч погано бачить, ти нервуйся або не нервуйся — від того нічого не змінюється. Можна підійти ближче до вай-фаю, чи змінити його, або й поміняти оператора, виїхати з тунелю… Треба самому шукати вихід із ситуації.

І Сергій відчайдушно шукав. Сподівався, що спільні вилазки кудись нагадають нещодавнє минуле, проведений разом із задоволенням час на виставках, концертах, романтичні вечері, коли так затишно й тепло удвох, хоч і не багато всього цього було. Уявлення не мав, що могло б аж так вразити Вікторію, аби вона це хотіла забути.

Настільки некомфортно почувалася в його присутності, що аж перевезла речі назад додому й попросила дати їй час. Відтоді несамовито відчував її брак удома: ніхто не ходив по його помешканню в самій лише атласній сорочці на лямочках і босоніж або ж у грубих волохатих в’язаних шкарпетках. Вона не чекала його вечорами на кухні з келихом вина та вдесяте розігрітою їжею. Її докір був таким теплим і гнівним водночас, що хотілось одразу ж залагодити чимось свою провину. І він залагоджував завжди новою незвичною орхідеєю в горщику. Їх уже зібралася ціла оранжерея на кухонному підвіконні й частина — навпроти їхнього ложа любові, що тепер сумно, холодно й неприбрано стояло посеред квартири-студії. Сергій не мав часу й бажання щоденно його застеляти.

Він знову став днювати й ночувати в лікарні, щоразу телефонуючи Віці, бо вона вирішила піти.

Узяла кота, свої речі, яких не так уже й багато в нього було, і пішла, залишивши коротку записку: «Мені треба побути на самоті. Я не почуваюся тут затишно. Ти маєш мене зрозуміти».

Він внутрішньо обурився, та не сердився. Справді розумів. Але віднедавна Сергієві стало дуже складно керувати своїми думками, що плутались і збивалися, коли він намагався впорядкувати почуття і надії щодо Вікторії. Вона видавалася — чи хотіла видаватися — чужою і недоступною. Наче викреслила його зі свого життя, ніби його там ніколи й не було. І тому він уперше відчував себе безпорадним у ситуації з жінкою. Не знав, як має вчинити і як дати раду своїм почуттям, коли їх не те що не приймають, навпаки — ігнорують. І несподівано для себе почав записувати все, що думає, кожен їхній діалог. Почав шукати бодай найменшу надію на поліпшення стосунків. Хоча ні, не на поліпшення — на поглиблення і порозуміння. І крихта розуміння підтримала б його сподівання відновити любов і пристрасть цієї жінки.

Він розгорнув робочий нотатник. Там було безліч записів і якісь цифри, підсумки, розрахунки та діагнози, результати. Але з іншого боку, у зворотному порядку сторінок, він почав записувати свої роздуми:

«Вікторія сумна й відчужена сьогодні із самого ранку. Я не був готовий до такого. Сподівався побачити ту саму жінку, з якою так багато пов’язує. Натомість мене чекала велика неприємна несподіванка. Та ж ні! Просто катастрофа в образі Віки, яка мене не впізнає. Це не просто засмутило — мене це вбило. Жоден спеціаліст не гарантує того, що цей процес є зворотним». Через кілька сторінок перечитав свої ж записи: «Амнезія лише в кіно видається цікавою. Насправді переживати цей стан людині, яка поруч з умовно хворим, дуже важко. Почуваюся нахабним і злим прибульцем, що прагне миттєвого визнання і відчуває нуль толерантності до