Читати книгу - "Брутальний лікар"

— Як у тебе просувається підготовка до фестивалю квітів? Усе встигаєш, як і задумала?

— Так. Мороки багато, але то все робиться. Уляна дуже допомагає. На ній уся відповідальність за практичне втілення. Я навіть здивована, наскільки добре вона все це робить і не сумнівається в собі.

— Вона звикла за ці роки давати собі раду з людьми. Ти стала для неї прикладом, хоча й молодша, — пояснив Сергій. — Ви чудово злагоджена команда.

— Так, усе ж іноді щось і вилазить у нашій «злагодженій команді».

— Це — нормально. Робочий процес. — Він доливає вина в її келих. — Встигаєте в терміни?

— Дякую! Так, усе гаразд. — Вона відпиває ковток. — Хоча, ні. Є прогалина в розважальній програмі. Я так і не знайшла потрібної людини, хто б цим зайнявся. А того, кого мені запропонували з міськради Жовкви, можна лише з місцевими виконавцями на переговори випускати. Тут він може. А от щось більше — ні. Боюся, якщо не знайду хоч якусь «звізду», навіть не першої-другої величини, все матиме убогий вигляд. І часу — лише три тижні.

— Чому? То ж не музичний фестиваль! До речі, у той самий час у Львові «Джаз-Без» проходить. Ти в курсі?

— Ой, я геть забула! Але то ж у Львові. Ми їм не конкуренти. Люди йдуть дивитися на зірку. І я зобов’язана це забезпечити. Хоча б когось місцевого. Інакше, навіть за найвищої організації та підготовки, провал забезпечено, — пояснює Віка.

— Зрозуміло. Ну, тут і я не знаю, чим допомогти, — задумується Сергій та раптом додає: — Хіба заграю на гітарі. А ти скажеш, що я — найблискучіший гітарист серед гінекологів!

Віка голосно й щиро сміється. Він також тішиться. Почуття гумору зближує, якщо зрозуміло жарт. Після вечері Сергій пропонує жінці прогулятися пішки додому. Вона несподівано погоджується, і вони прямують свіжим, скропленим весняним дощиком тротуаром додому. Довкола клени вже повипускали свої дитячого розміру листочки-ручки, які ще добрих два місяці перетворюватимуться на справжнє листя кольору хакі. Поодинокі кущі вільхи вздовж вулиці Стефаника, де колись був жіночий монастир, також уже вбралися у сережки-суцвіття, які грайливо звисають донизу. Ліхтарі розпилюють довкола тьмяне ненав’язливе світло, автівок уже небагато, та й особливого пожвавлення на цій вулиці з одностороннім рухом нема. І все таке урочисто-піднесене, як завжди на початку весни. А вона цьогоріч не календарна, пізня. Скоро літо вже почне змагання за свої права, хоча воно зазвичай ледаче: коли дозволяють, тоді й приходить. А от весна… Вона інша — завзята, наполеглива й прудка. Коли весна таки вступає у свої права, відвоювавши їх часом у смертельних двобоях, світ відроджується-прокидається заново від зимового сну, стишено нагадуючи щороку, що все повторюється, іде по колу, і немає місця для печалі — лише для стишеної радості передчуття того, що все знову буде, як і колись. Можливо, з невеликою відмінністю в кращий бік, але то вже власні проєкції кожного, хто вірить — у добро, любов чи Всевишнього, а навіть у себе! Усе ж людина віруюча, а не та, яка думає, що нічого потім нема. Потім — то коли її земний час закінчиться. У такої і не буде. Скільки не переконуй — поки вона сама не зрозуміє, що помилялася. І світ для неї також засяє небаченими до того барвами, нехай навіть і за мить до смерті, без якої немає існування, яка сама є найбільшим доказом і свідком реальності цього життя і його чергового відродження, бо як без смерті немає життя, так і без зими немає весни. Коли все прокидається, коли люди, тварини, рослини закохуються і танцюють найкрасивіший і найбільш хвилюючий танець любові, яка теж переходить, щоб відродитися заново. Також на іншому рівні, глибше й красивіше розкритися, збагатившись новим і невичерпним знанням та самоусвідомленням — важливістю всього існуючого для кожної найменшої дрібнички в цьому світі.

У Вікторії змішані почуття: відторгнення цього чужого-свого незнайомця й одночасно відчуття крихкості та інтелігентного очікування її повернення зі світу забуття. Вона спостерігає за мімікою Сергія, його рухами, за тим, як він розмахує руками, коли говорить, вдивляється їй в очі, а потім вмовкає, зауваживши, що жінка не чує його. Не чує, перебуваючи в роздумах і пошуках відповіді на запитання, чи він — «її людина», чи не «чужинець», яких багато. Бо свій — лише один серед багатьох, і не завжди його одразу розпізнаєш, бо тобі зазвичай до нього байдуже. Не спалахує іскра, не тьохкає серце, не біжить, як скажений собака, жилами кров, і тим пак не паморочиться в голові від самої його присутності. А ще — ти не чуєш жодного дискомфорту, навіть як від скалки в пальці. Тобі байдуже, тому що ця людина звучить із тобою в одній тональності, вона така ж за тембром і силою звуку, така ж потужна й дзвінка або ж, навпаки, як і ти, стишена. І можеш її навіть не помітити. Але тобі точно буде дуже бракувати, коли її не стане поруч після спілкування. Буде так незручно й некомфортно у світі, наче щось надважливе зникло з нього. Розчинилося, забране насильницьким методом, і тоді тобі забракне повітря. Легені згорнуться, і запаморочиться в голові аж до втрати свідомості. Саме таку людину вишукувала Віка. Усіх інших вона мала достатньо!

Сергій бачив усе це й здогадувався про її думки. Намагався не вдавати із себе когось, хто б їй обов’язково сподобався, а бути собою. Тим, кого вона помітила раніше у своєму житті, а потім так різко виштовхнула з нього, хоча й не з власної провини. Не зі свого бажання скинула на чоловіка таке випробування.

— Тобі не здається, що ти летиш кудись на швидкості, а твоя душа від тебе відстала? — раптом запитала його просто й різко.

— Не зрозумів твого запитання, — здивувався він.

— У тебе шалено насичений ритм, ти щодня даруєш жінкам здоров’я і шанси на народження нового життя, навчаєш інших допомагати людям, але чи є