Читати книгу - "Вогонь і крига"

Вогнесерд байдуже кивнув, а тоді глянув назад на терен. Морозошубка уже сиділа під Високим Каменем. Обабіч неї примостилися двоє кошенят: одне димчасто-сіре, інше — руде. Біла королева повернула голову і лизнула кожного з них між вухами. Сіра кицька нетерпляче трусонула головою від такої надмірної материнської турботи.

Вогнесердом знову шугонуло радісне збудження. Поруч із ним сидів Сіросмуг.

— Ти не радий? — запитав Вогнесерд.

Сіросмуг знизав плечима.

— Сіросмуже, — стишив голос Вогнесерд, — загибель Білокігтя не твоя провина. То було найгірше у світі місце для нападу. Річкові коти мали б це знати. Он Пісколапка сама трохи не впала з тієї скелі.

Він глянув на Пісколапку, яка сиділа поблизу. Поруч був Порохолап і дивився на Вогнесерда із неприхованими заздрощами в очах. Вогнесерд не міг його за це винуватити. Сам він ось-ось уже мав стати наставником, а Порохолап ще навіть не одержав вояцького імені. Та наступної миті рудий вояк здригнувся від люті, бо Порохолап схилився до Пісколапки і сказав їй достатньо гучно:

— Шкода мені Вогнесердового учня. Уяви, кота з Клану тренуватиме кицюня!

На диво, Пісколапка ніяк не відреагувала. Лише вибачливо зиркнула на Вогнесерда.

Вогнесерд знову повернувся до Сіросмуга.

— Синьозірка тебе не винуватить, — наполягав він. — Вона знає, що ти добрий вояк. Вона навіть дає тобі учня.

Сіросмуг підвів очі й гірко відповів:

— Вона робить це тому, що Громовому Клану потрібно більше новаків. А чому нам потрібно більше новаків? Бо я дав Річковому Клану привід нас ненавидіти!

Вогнесерда вразив цинізм у тоні Сіросмуга. Проте нявкання Синьозірки не дало йому можливості розвинути цю тему. Вогнесерд підійшов до провідниці свого Клану, Сіросмуг неохоче плентався за ним.

Коли вони вийшли на середину галявини, Синьозірка обвела поглядом усіх котів.

— Цього місяцепіку ми зібралися тут, щоб дати імена молодим новакам. Новаки, вийдіть наперед.

Сіре кошеня прожогом кинулося від матері на середину галявини, високо задерши свій пухнастий хвіст і широко розплющивши блакитні очі. Руде кошеня йшло повільніше. Воно прищулило вушка і брело вперед до Високого Каменя.

Вогнесердове серце забилося швидше — яке ж із цих кошенят стане його учнем? Він відчував, що це набурмосене руденьке кошеня тренувати буде значно легше, але щось у незграбному ентузіазмі сірого кошеняти нагадувало його самого, коли він тільки приєднався до Клану.

— Віднині і надалі, — нявкнула Синьозірка, дивлячись на маленьке сіре кошеня, — аж поки вона не отримає свого вояцького імені, ця новачка зватиметься Попелапка.

— Попелапка! — сіра киця не стрималась і вигукнула своє нове ім’я вголос. Морозошубка застережливо шикнула на неї, і Попелапка вибачливо схилила голову.

— Вогнесерде, — нявкнула Синьозірка, — ти готовий до свого першого новака. Ти тренуватимеш Попелапку. — Вогнесерда переповнювала гордість. — Я сподіваюся, що все, чого я тебе навчила, ти передаси цій новачці… — Вогнесерд почувався приголомшеним. Слова Синьозірки нагадували про величезну відповідальність. Він сам не знав, чи був до цього готовий. — …і поділишся з нею вміннями, які ти перейняв від Тигрокігтя і Левосерда.

На згадці про Левосерда Вогнесерд уявив, як золотавий вояк підбадьорливо дивиться на нього зі Срібносмуги своїми теплими очима. Він підвів голову і зустрів погляд Синьозірки так спокійно, як тільки міг.

— Цього ж новака, — Синьозірка глянула на кошеня, — знатимуть під іменем Орляколап.

— Сіросмуже, ти тренуватимеш Орляколапа. Наш загиблий друг Левосерд був твоїм наставником. Я сподіваюся, що його вміння і мудрість перейдуть від тебе до твого учня.

Сіросмуг високо підвів голову на словах Синьозірки і на якусь мить у них відбився зблиск гордощів. Він ступив уперед і носом торкнувся свого нового учня. Орляколап ввічливо відповів.

Щойно Вогнесерд побачив, як ці двоє торкнулися носами, то усвідомив, що і сам мав би це зробити. Він швиденько вийшов уперед. Попелапка бадьоро підвела голову, і вони боляче зіштовхнулися носами. Сіра кицька знову торкнулася його носа, цього разу не так незграбно, але очі Вогнесерда уже зволожилися. Він бачив, що Попелапка ледве стримується, щоб не усміхнутися від задоволення, і відчув, як на нього накочує хвиля сорому. «Я ж наставник», — нагадав він собі.

Вогнесерд окинув поглядом решту Клану. Здавалося, кожнісінький кіт схвально киває головою. Тоді він побачив Тигрокігтя. Той сидів на краю галявини, його бурштинові очі ніби насміхалися.

Вогнесерд похапцем перевів погляд назад на Попелапку. Понад усе на світі він хотів бути великим вояком і добрим наставником, але занадто очевидним було те, що Тигрокіготь просто чекає, поки він провалиться.

Розділ 9

Коли Вогнесерд прокинувся, Сіросмуг сидів поруч напруживши плечі та розпушивши шерсть — чистий кріль!

— Сіросмуже? — тихенько нявкнув Вогнесерд.

Сіросмуг аж підстрибнув.

— Усе гаразд?

Сіросмуг підвівся:

— Я в нормі.

Вогнесерд підозрював, що радісне нявкання його друга було не зовсім щире, але він уже принаймні намагався поводитися бадьоріше.

— Здається, холодно, — зауважив Вогнесерд.

Сіросмугові слова виходили з рота хмарками, а Вогнесерд усе ще лежав поміж теплих тіл інших вояків.

— Ще й як! — нявкнув Сіросмуг і заходився вмиватися.

Вогнесерд сів і підвів голову. Повітря мало присмак морозу.

— Які плани на Орляколапа сьогодні? — запитав він.

— Покажу йому ліс, — відповів Сіросмуг.

— Я можу привести Попелапку, помандруємо разом.

— Мабуть, сьогодні ми краще самі.

Вогнесерд відчув, як щось його шпигонуло. Коли вони були новаками, то разом оглядали мисливські угіддя Громового Клану. Тепер він хотів, щоб вони разом показували їх уже своїм новакам. Але якщо Сіросмуг хотів робити це сам по собі, Вогнесерд не міг його засуджувати.

— Гаразд, — нявкнув він. — Тоді до зустрічі. Може, розділимо мишку та порівняємо новаків.

— Було б добре, — нявкнув Сіросмуг.

Вогнесерд виліз із кубла. Повітря надворі було ще холоднішим. Його подихи зривалися з мордочки, наче клуби білого диму. Він здригнувся, розпушивши хутро, і, лапа за лапою, потягнувся. Ґрунт під його лапами на дотик здавався каменем, поки він брів до новацького кубла. Попелапка ще спала всередині, скидаючись на маленький сіренький горбок, що здіймався й опадав у такт її диханню.

— Попелапко, — покликав її Вогнесерд.

Маленька сіра киця одразу ж підвела голівку. Вогнесерд позадкував, і Попелапка вмить вибігла з кубла, бадьора і сповнена ентузіазму.

— Що робитимемо сьогодні? — нявкнула вона, дивлячись на нього з прищуленими вухами.

— Я думав провести тобі екскурсію угіддями Громового Клану.

— Ми побачимо Громошлях? — зраділа Попелапка.

— Ммм, так, звісно, — відповів Вогнесерд.

Він мимохіть подумав, як розчарується Попелапка, побачивши це брудне і смердюче місце.

— Ти голодна? — запитав він, думаючи, чи не слід спершу її нагодувати.

— Ні! — похитала головою