Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Та що там "зависаю", я не можу знятися з ручника, хоча б для того, щоб підняти з підлоги свою щелепу. А все тому, що переді мною стоїть ще один Слава. Ось просто під копірку, такий самий. Єдина відмінність, яку я помічаю одразу, полягає в тому,  що Слава номер два посміхається ще ширше.

– Знайомся, Рижик, це мій брат Андрій, і сьогодні він твій інструктор, – каже спокійно, як так і треба, та киває у бік хлопця.

– Аліна, – представляюсь сама, ігноруючи прізвисько, яким мене постійно називає Слава. Знімаю рукавичку і простягаю руку, щоб привітатись.

– Дуже приємно, – відповідає НЕ Слава, посміхаючись, чомусь МОЄМУ Славі, і потискає мою руку у відповідь.

 – У тебе є брат близнюк, і ти мені про це не сказав? – незадоволено шиплю йому на вухо, коли Андрій повертає свою увагу до хлопців поруч з якими стояв. Але судячи з його хитрого прищуру, думаю, що він теж мене чує.

– А що це міняє? – байдуже відповідає, наче не з близнюком своїм познайомив, а зі звичайним перехожим.

– А якби я вас сплутала? – не можу заспокоїтись і мене саму це не аби як дратує. 

– Мене неможливо ні з ким сплутати, – заграючи шепоче і знову, по-хазяйськи, закидує руку мені на плече. – І ти скоро це зрозумієш.

Не знаю, що я там маю скоро зрозуміти, та зараз, я тану саме від його погляду, а не від його копії.

– Я нещодавно бачила, як ти катаєшся і це дуже круто. Я б теж хотіла згодом навчитись декільком трюкам, – випалюю на одному подиху, звертаючись до Андрія, коли він вже розпрощався зі своїми колегами.

– Давай, для початку, подивимося з чим нам доведеться мати справу, а потім вже будемо навчатись трюкам,  – каже сміючись, розвертаючи мене на сто вісімдесят градусів, як малу дитину та підштовхує у бік витягу. – Отже, лижі в руки і вперед.

– Я так розумію, командний тон це у вас сімейне, – кажу не обертаючись, але голосно, щоб вони мене почули.

Андрій швидший за мене, він вже стоїть біля витягу та чекає, поки я намагаюсь влучити чоботами в кріплення на лижах. За спиною відкашлюється Слава, сподіваючись привернути мою увагу, та я навмисне не звертаю уваги, очікуючи, коли він звернеться до мене на ім'я.

– Нічого не забула? – запитує, як мені здається, з нотками ревнощів. Та можливо, це мені лише здається.

– Бажаю тобі добре провести час, Славочко. Побачимось за годину, – промовляю, солодше за мед і посміхаюсь якомога ширше.

З цими постійними посмішками, я скоро почну зніматись у якійсь рекламі зубної пасти, де актори усміхаються від вуха до вуха, по поводу і без.

– Не так швидко! – продовжує красунчик, знову вказуючи пальцем на свою щоку. От невгамовний.

Так і не надівши лижі, знову повертаюсь до Слави, демонстративно тупаючи у своїх важких лижних чоботях. Підходжу до нього, як можна ближче, але цього разу стати навшпиньки мені не дозволяють жорсткі чоботи. Тому зачіпаю пальцем ремінець його шолома, підтягую до себе і цілую в губи. Сама від себе такого не очікувала і, судячи з ошелешеного погляду Слави, він також. Не відпускаючи ремінець і перебуваючи все ще дуже близько до його губ, шепочу: "Будь обережний у своїх бажаннях".

Вираз його обличчя коштує тисячі слів. Мені починає подобатись ця гра дедалі більше.

Після шістдесяти хвилин всесвітньої ганьби, безлічі падінь, істеричного сміху та піддражнювань з боку Андрія, ми спускаємось до місця збору. Не можу звісно сказати, що я стала супер лижником, та вже не лузер, і на цьому дякую. Щось в мене виходило краще, щось – гірше, але останні рази я спускалась набагато краще, ніж це було на самому початку уроку.

Спочатку я відчувала дивне напруження, через схожість Андрія зі Славою. Доводилось себе стримувати, щоб не ляпнути зайвого, та кожного разу нагадувати собі, що це не Слава і що фліртувати з ним не варто. Якщо в голові я і намагалась давати собі настанови, як поводитись з новим знайомим, то моє серце одразу почуяло чужака та навіть не думало завмирати і шаленіти від уваги самозванця.

Коли я відпустила думки про їх схожість, то лише тоді змогла побачити наскільки ж вони різні за характером та манерами. Андрій виявився класним і веселим хлопцем, просто людина-свято.

З  тремтячими від напруги ногами, доходжу до столика кав'ярні та знесилено сідаю у крісло. І хоча я все ще відчуваю біль у тілі після падінь, але мене тішить те, що так весело синці я ще не отримувала. 

Добрий лицар Андрій приносить нам ароматний чай і ми розмовляємо в очікуванні Слави.

– А ось і Слава, – Андрій показує на силует, високо на горі, який стрімголов несеться вниз, вправно оминаючи перешкоди у вигляді, не таких досвідчених лижників.

Ну, що вам сказати, цей чоловік вміє дивувати. Він спускається з гори ще крутіше і швидше за Андрія, я просто не вірю своїм очам. Якби Андрій не вказав, куди і на кого дивитися, я б не повірила, що це Слава. А коли він ефектно з повороту пригальмував навпроти нас, я навіть з крісла встала. Я хочу дітей від цього чоловіка і терміново!

– Ти що знущаєшся? – випалила я. – Ти бачив себе зі сторони, чому сам не навчив мене кататися?

– О, Рижик, повір, ти не хочеш, щоб я тебе вчив. Інакше Андрію доведеться закрити спуски та шукати тебе в кучугурах.

– Нерви не в порядку? – уточнюю жартома. – Я здатна дівчинка. Андрію, скажи йому, – звертаюсь до свого інструктора за підтримкою, а у відповідь отримую лише хитру посмішку.

– Менше слів, більше діла, здатна дівчинка. Досить відсиджуватись, шуруй на витяг, – розкомандувалась моя копія Романенка.

Так, я навіть його прізвище вже знаю. Аліна Романенко – звучить! Попрощавшись з Андрієм, рушаю у бік витягу, де на мене вже чекають.

Щоб підтримати мене, Слава весь час спускається разом зі мною із трьохсот метрової траси. Мені до його майстерності звичайно далеко, але він не викаблучується, а підлаштовується під мою швидкість та мій стрімкий стиль катання. І це так мило.