Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Навіть не здогадувався, де я опинився. Власне, це й не мало значення; головне, що мав змогу перевести дух. Мені довелося далеченько тягнутися крізь образ Лоґрусу, доки намацав теплу ковдру. Загорнувшись у неї, я всівся біля отвору печери. Потім зробив наступну спробу. Відшукати штабель дров і розкласти невеличке вогнище було геть нескладно. Я не відмовився б від іще одного горнятка кави. А цікаво, якщо...

Чому б і ні? Я знову протягнув руки крізь Лоґрус, і в поле мого зору викотилося світле кільце.

— Тату! Припини негайно! — почув обурений голос. — Мені було непросто висмикнути тебе й заховати в цьому віддаленому кутку Тіні. Якщо ж ти переміщатимеш сюди надто багато речей, то привернеш до себе увагу.

— Це ти припини! — заперечив я. — Мені потрібна лише філіжанка улюбленої кави.

— Зараз викличу для тебе. Лише не користуйся певний час власного силою.

— А хіба ти не привернеш уваги своїми діями?

— Я використовую кружний маршрут. Ось, тримай.

Великий полив’яний кухоль з’явився на підлозі печери, біля мого лівого ліктя.

— Дякую, — сказав я, узявши кухоль і понюхавши напій. — Що ти зробив із Джасрою і Мандором?

— Я відіслав вас усіх у різних напрямках, серед сонмів фейкових образів, що перепурхують з місця на місце. Тепер тобі потрібно тільки причаїтися на певний час. Хай трохи втратить пильність.

— Хто має втратити пильність? Яку пильність?

— Та сила, що захопила Корал. Нам аж ніяк не треба, щоб вона нас відшукала.

— Чому ні? Пам’ятаю, ти не так давно цікавився, чи не бог ти бува? Чого можеш боятися?

— Ця істота, здається, сильніша за мене, — визнав Привид. — З іншого боку, я меткіший.

— А це щось значить.

— Раджу тобі як слід виспатися. Вранці я дам тобі знати, чи ця сила все ще полює на тебе.

— Може, я й сам про це дізнаюся.

— Не виявляй себе, якщо не буде йтися про твоє життя.

— Я й не збирався. Але, припустімо, ця сила мене знайде, що тоді?

— Роби те, що вважатимеш за потрібне.

— Чому маю таке враження, ніби ти щось від мене приховуєш?

— Гадаю, Тату, в тебе підозрілива вдача. Це у вас родинна риса. Мені пора йти.

— Куди? — поцікавився я.

— Перевірити, як там інші. Забезпечити їх усім необхідним. Владнати деякі власні справи. І таке інше. Бувай!

— А як же Корал?

Та кільце світла, що зависло у повітрі переді мною, крутнулося, перетворилося на бляклу пляму й зникло. З таким завершенням бесіди не посперечаєшся. Привид дедалі більше нагадував нас усіх — такий само облудний та потайний.

Я відсьорбнув кави. Не така смачна, як та, якою пригощав Мандор, але пити можна. Мені хотілося знати, куди Привид відіслав Джасру і Мандора, але я вирішив не намагатися їх відшукати. Натомість надумав зміцнити власну позицію проти магічного вторгнення; слушна ідея, як на мене.

Знову викликав образ Лоґрусу, який відпустив, коли Привид узявся мене переміщати. За його допомогою я поставив охоронців на вході в печеру і навколо того місця, котре обрав для себе. Тоді дозволив образу зникнути й зробив іще ковток із кухля. Відчув, що кава навряд чи допоможе мені не заснути. Нервова напруга потроху спадала, а всі останні події раптом навалилися на мене важезним тягарем. Ще ковток чи два — і кухоль ледь не вислизнув мені з пальців. Ще ковточок, і я помітив, що кожного разу, коли кліпаю очима, повіки змикаються значно легше, ніж розтуляються.

Відставивши кухоль, я щільніше загорнувся в ковдру й порівняно зручно вмостився на кам’яній підлозі, завдяки досвіду, набутому в кришталевій печері. Омахи полум’я відкидали рухливі тіні, перед моїми стуленими повіками мовби коливалися бойові шеренги. Вогонь потріскував так, наче брязкотіла зброя, у повітрі пахло смолою.

Я заснув. Сон, можливо, єдина зі справжніх утіх життя, яка не конче має скоро минати. Він підхопив мене й поніс, і не можу сказати, як далеко та як надовго.

Не можу й сказати, що саме мене розбудило. Знаю тільки, що був десь далеко звідси, а наступної миті повернувся. Уві сні трохи змінив позу, в мене замерзли ноги, а ще я відчув, що не сам. Не розплющуючи очей, я дихав так само рівно. Можливо, це Привид вирішив завітати, аби подивитися на мене. А може, щось перевіряло мою охорону.

Я ледь-ледь розтулив повіки, намагаючись подивитися вгору й удалину крізь завісу з вій. Поруч зі входом до печери побачив невисоку викривлену постать. Пригасле багаття кидало слабкі відсвіти на обличчя, що видавалося дивно знайомим. Щось у цих рисах було від мене, а щось від мого батька.

— Мерліне, — неголосно окликнув мене цей чоловік. — Прокинься. Маєш вирушати, тебе чекають справи.

Я витріщився на нього, широко розплющивши очі. Він когось мені нагадував... Фракір запульсувала, і я погладив її, заспокоюючи.

— Дворкін?.. — запитав я.

— Ти мене впізнав, — сказав той.

Він ходив туди й сюди біля отвору печери, час від часу зупиняючись і протягуючи руку в моєму напрямку, а тоді відсмикуючи її назад.

— Що таке? — запитав його. — Що сталося? Чому ти тут?

— Я прийшов, щоб повернути тебе до подорожі, від якої ти відмовився.

— І що то за подорож?

— Твої пошуки заблукалої дівчини, яка недавно пройшла Лабіринтом.

— Корал? Ти знаєш, де вона?

Він підняв руку й опустив її, заскреготівши зубами.

— Корал? Ось як її звати. Впусти мене. Нам треба поговорити про неї.

— Ми чудово розмовляємо, перебуваючи там, де є.

— Ти що, не маєш жодної поваги до свого пращура?

— Чому ж, маю. Але маю ще братика-перевертня, котрий радо відітне мені голову та й почепить її на стіні свого кабінету. І він може зробити це дуже швидко, якщо надам йому такий шанс, — я сів, потер очі, а мій мозок тим часом остаточно прийшов до тями. — Отже, де Корал?

— Ходімо! Я покажу тобі шлях до неї, — проказав Дворкін, зробивши крок уперед. Цього разу рука його перетнула лінію охорони, і її миттєво охопив вогонь. Він, здавалося, не помітив цього. Очі його, наче дві тьмяні зірки, підняли мене на ноги й потягнули до себе. Кисть руки у нього почала плавитися. Плоть стікала донизу,