Читати книгу - "Буря Мечів"

В Арії по шиї мов хтось холодними пальцями пробігся. «Страх ранить глибше за меч»,— нагадала вона собі. Підвівшись, вона сторожко підійшла до багаття, навшпиньках, готова щомиті втекти.

Темно-червоними очима карлиця роздивлялася її.

— Бачу тебе,— прошепотіла вона,— бачу тебе, вовченятко. Дитя крові. Мені здалося, це від лорда тхне смертю...— вона почала схлипувати, здригаючись усім маленьким тільцем.— Жорстока ти, що прийшла на мій пагорб, жорстока. Я вже напилася горя в Літньому Палаці, і твого не хочу. Забирайся звідси, темне серце. Забирайся!

В її голосі був такий страх, що Арія відступила на крок, не певна, чи жінка не збожеволіла.

— Не лякай дитину,— запротестував Торос.— Нема від неї нікому кривди.

Лим Лимонний Плащ торкнувся зламаного носа.

— Звідки така певність, чорт забирай?

— Завтра вона поїде геть разом з нами,— запевнив лорд Берик карлицю.— Ми її веземо в Річкорин, до її матері.

— Ні,— озвалася карлиця.— Нікуди ви її не везете. Нині приріччя в руках чорного пструга. Якщо вам потрібна матір, шукайте її у Близнючках. Бо там намічається весілля,— вона знову закихкала.— Зазирни у своє полум’я, жаркий жерцю, і сам побачиш. Та не зараз, не тут — тут ти нічого не розгледиш. Це місце й досі належить давнім богам... вони тут затрималися, як і я, змалілі та слабкі, але ще не мертві. Вони полум’я не люблять. Бо дуб ще пригадує жолудь, жолудю сниться дуб, а пеньок живе в них обох. І вони пам’ятають, як прийшли перші люди з полум’ям у кулаці,— вона довгими ковтками допила останнє вино, відкинула бурдюк і тицьнула ковінькою в лорда Берика.— А тепер я отримаю свою заплату. Отримаю пісню, яку ви мені обіцяли.

Отож Лим збудив Тома Семиструнця, який спав під своїми хутрами, і той, позіхаючи, підійшов до багаття з лірою в руці.

— Ту саму пісню? — запитав він.

— О так. Мою пісню Дженні. Чи є ще якась?

Отож він заспівав, а стара заплющила очі й повільно погойдувалася вперед-назад, бурмочучи слова та плачучи. Торос, твердо взявши Арію за руку, потягнув її вбік.

— Нехай у мирі тішиться своєї піснею,— сказав він.— Оце й усе, що їй лишилося.

«Я не збиралася її кривдити»,— подумала Арія.

— А що це вона казала про Близнючок? Моя ж мама в Річкорині, хіба ні?

— Була там,— червоний жрець потер під підборіддям.— Весілля, кажете? Побачимо. Хай де вона є, лорд Берик її знайде.

А незабаром розверзлося небо. Спалахнула блискавка, над пагорбами прогуркотів грім, і стіною полилася, засліплюючи, злива. Карлиця зникла так само нагло, як і з’явилася, поки беззаконники збирали гілля та ладнали які-не-які укриття.

Дощило всю ніч, і на ранок Нед, Лим і Вотті Мірошник прокинулися з застудою. Вотті нудило, він і поснідати не зміг, Неда то гарячка пекла, то лихоманка трусила, і шкіра в нього весь час була липка на дотик. На північ — пів дня їзди — було покинуте село, сказав лорду Берику Наконечник, тому ліпше буде зупинитися там, перечекати дощі. Отож вони позалазили назад у сідла та спрямували коней униз із високого пагорба.

А дощ не вщухав. Їхали лісами й полями, вбрід долали повноводі струмки, де стрімка вода доходила коням до черева. Арія, натягнувши каптур плаща, скоцюбилася й, мокра, тремтіла, але здаватися не збиралася. Меріт з Маджем незабаром уже кашляли, як і Вотті, а бідолашний Нед з кожною милею вигляд мав дедалі жалюгідніший.

— Вдягаю шолом — вода тарабанить у крицю, і в мене голова болить,— жалівся він.— А коли знімаю, чуприна намокає і липне до обличчя й до вуст.

— Маєш ножа,— підказав Гендрі.— Якщо волосся так тобі допікає, то поголи ту свою кляту голову.

Йому Нед не подобався. Арії зброєносець здавався досить милим; може, трохи сором’язливим, але доброзичливим. Вона сто разів чула, що дорняни малі та смагляві, з чорними очима й чорним волоссям, але в Неда були великі сині очі — такі сині, що здавалися майже фіалковими. І волосся в нього було біляве — не медове, а попелясте.

— Скільки ти вже за зброєносця в лорда Берика? — запитала Арія, щоб трохи розважити його.

— Він мене взяв за пажа, коли заручився з моєю тіткою,— закашлявся хлопець.— Мені тоді було сім, та коли мені виповнилося десять, він мене підвищив до пажа. Одного разу на арені я навіть приз отримав.

— Управлятися зі списом я не вмію, але на мечах я б тебе перемогла,— сказала Арія.— Ти когось убивав?

Це його збентежило.

— Мені лише дванадцять!

«Я вбила хлопця у вісім років»,— мало не бовкнула Арія, але притримала язика.

— Але ж ти воював.

— Так,— погодився він без особливої гордості в голосі.— Це було на Балаганному Броді. Коли лорд Берик впав у воду, я витягнув його назад на берег, щоб він не потонув, а потім стояв над ним з мечем. Але битися мені не довелося. З лорда стирчав зламаний спис, тож нас ніхто не чіпав. Коли ми перегрупувалися, Зелений Зерген допоміг мені закинути його милість на коня.

Арії пригадався конюший на Королівському Причалі. А після нього ж був ще той чатовий, якому вона горлянку перерізала в Гаренхолі, і ще вояки сера Ейморі в тій тверджі на озері. Вона не була певна, чи враховуються Віс і Чизік, або ж ті, що загинули від «ласячої юшки»... Зненацька їй зробилося дуже сумно.

— Мого батька теж звали Недом,— сказала вона.

— Знаю. Я бачив його на правициному турнірі. Хотів підійти й поговорити, але не міг вигадати, що сказати,— Нед затремтів під своїм промоклим бузковим плащем.— А ти була на турнірі? Твою сестру я там бачив. Сер Лорас їй троянду вручив.

— Вона мені розповідала...— (Усе це, здавалося, було так давно!) — Її подружка Джейн Пул була закохана у твого лорда Берика.

— Він — суджений моє тітки,— ніяково мовив Нед.— Ну, тобто був. До того як...

«...помер?» — подумала вона,