Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Темна вежа. Темна вежа VII 📚 - Українською

Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

400
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темна вежа. Темна вежа VII" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 190 191 192 ... 240
Перейти на сторінку:
хоча ви ж знаєте, там низовина, якщо сніг там і буває, я його не бачив.

— Довго туди звідси йти?

Джо заплющив сліпе око і став подумки рахувати. Рахував недовго, проте Сюзанні й Роланду здалося, що минула ледь не ціла вічність. Надворі розгулявся вітер. Заіржала кобила, ніби протестуючи проти виття віхоли. Сніжинки за замерзлими шибками вже вихилялися й танцювали на вітрі.

— Що ж, — нарешті промовив Джо, — іти вам тепер схилом, і Заїка Білл розчистив дорогу аж до самого кінця; а що цій старій бляшанці ще робити зі своїм вільним часом? Звісно, вам доведеться перечекати, поки вляжеться ця північно-східна сніговійниця…

— Скільки нам іти? — перебив Роланд.

— Кортить уже туди потрапити, га? Бачу, що кортить, та воно й не дивно. Аж із самого Серединного світу сюди далеко добиратися. Аж подумати страшно, яка далечінь. Я б сказав, що з Білих Земель ви будете вибиратися днів зо шість, може, сім…

— А ви називаєте ці землі Емпатикою? — запитала Сюзанна.

Він кліпнув очима й спантеличено позирнув на неї.

— Ні, мем… ніколи не чув, щоб ці краї називали якось інакше, крім як Білі Землі.

Подив був удаваний — Сюзанна в цьому майже не сумнівалася. Старий Джо Коллінз, веселий, як Санта-Клаус, щойно їй збрехав. Розібратися, в чому річ, вона не могла, та продовжити свій допит не встигла — її різко обірвав Роланд.

— Облиш це поки що, добре? Облиш, заради твого батька.

— Так, Роланде, — несміливо промовила вона. — Авжеж.

Роланд, не опускаючи Сюзанну на підлогу, повернувся знову до Джо.

— Гадаю, дев’ять днів у вас похід забере, — чухаючи підборіддя, сказав Джо, — бо дорога може бути слизька, а надто після того, як Білл утрамбовує сніг. Але змусити його, щоб перестав це робити, і думати годі. Він якісь свої накази виконує. Своє програмування, як він каже. — Старий побачив, що Роланд хоче заговорити, й підняв руку. — Ні-ні, я патякаю не тому, що хочу вас розсердити, сер чи сей, не знаю, як вас краще називати. Просто я скучив за товариством. Отож, коли підійдете до краю сніжного царства, то попереду ще буде днів десять-двадцять пішки. Але йти геть не обов’язково, хіба що вам дуже хочеться. Там є ще один ангар «Позитроніки», а в ньому повно різного транспорту на колесах. Ці машинки схожі на гольф-мобілі. Природно, батарейки в них уже давно сіли, але там також є генератор, «Хонда», точнісінько такий, як у мене, і востаннє, коли я там був, він ще працював. Білл старається, щоб усе було на ходу. Якщо зможете зарядити котрийсь із тих автомобільчиків, то заощадите собі час, бо їхати доведеться чотири дні щонайбільше. Я так собі думаю: якщо полічити, скільки забере вся дорога, то дев’ятнадцять днів набереться. А як останній відрізок зможете проїхати на тій дзижчалці… це я їх так називаю — дзижчалки, — бо вони дзижчать, коли їдуть… то днів із десять. Чи, може, одинадцять.

У кімнаті запала тиша. Вітер шпурнув снігом об стіну котеджу, і Сюзанна знову зауважила про себе, наскільки його виття нагадує людський плач. Слуховий обман, не інакше.

— Менш ніж три тижні, навіть якщо доведеться йти пішки, — сказав Роланд. Він простягнув руку до полароїдної фотографії Вежі з темного каменю, яка височіла на тлі заходу сонця, але не торкнувся. Неначе, як здалося Сюзанні, боявся до неї доторкнутись. — Після всіх цих років і всіх пройдених миль.

«Не кажучи вже про галони пролитої крові», — подумала Сюзанна, але вголос би цього не сказала, навіть якби вони зі стрільцем були самі. Казати щось не було потреби: він і сам знав, скільки крові пролилося. Але щось тут було не так. Не так чи відверто дивно. І стрілець, здавалося, цього не помічав.

Співчуття полягало в тому, щоб поважати почуття інших. А співпереживання, емпатія, — в тому, щоб ці почуття розділяти. Навіщо людям називати якусь землю Емпатикою?

І навіщо цьому приємному старенькому про це брехати?

— Розкажи мені дещо, Джо Коллінз, — попрохав Роланд.

— Добре, стрільцю, якщо зможу.

— Ти був аж під самою Вежею? Торкався рукою до її каменю?

Старий так подивився на Роланда, наче вирішив, що той з нього глузує. А коли зрозумів, що це не так, на його обличчі з’явився непідробний вираз жаху.

— Ні, — сказав він, і вперше за весь час Сюзанна почула в його голосі суто американські нотки. — Я наважився підійти лише на відстань, з якої зробив цього знімка. Це десь так двісті-двісті п’ятдесят ярдів. Як сказав би робот, п’ятсот дуг колеса.

Роланд кивнув.

— А чому ні?

— Побоявся, що як підійду ближче — вона мене вб’є, а зупинитись я не зможу. Голоси тягнутимуть мене далі. Я тоді так подумав і зараз вважаю так само.

Сім

Після вечері (найсмачнішої відтоді, як Сюзанну викрали до цього світу, а може, й найкращої за все її життя) болячка у неї на обличчі прорвалася. Винен у цьому, в принципі, був Джо Коллінз, проте навіть згодом, коли їм уже було що закинути єдиному мешканцеві провулка Дивака, вона не образилася на нього за це. У чому-чому, а в такому він точно не хотів би бути звинуваченим.

Джо подав на стіл курку, засмажену якраз у міру й після всієї тієї оленини особливо смачну. До неї запропонував товчену картоплю з підливкою, журавлинне желе, нарізане на товсті кавалки, зелений горошок («Лише консервований, кажу вибачте», — бідкався він) і таріль з маленькою вареною цибулькою, що плавала в солодкому молоці, розчиненому з порошку. Також був еґноґ. Роланд і Сюзанна вицмулили його жадібно, як діти, хоча від «краплинки рому» відмовилися. Юк повечеряв теж: для нього Джо поставив на підлогу біля плити тарілку з курятиною і картоплею. Швиденько з усім упоравшись, пухнастик ліг біля дверей між кухнею і вітальнею, що водночас правила за їдальню. Він облизувався, щоб жодна краплина підливки з печінкою не лишилася на вусах, і, нашорошивши вуха, спостерігав за г’юмами.

— Солодке в мене вже не влізе, навіть не пропонуйте, — сказала Сюзанна, коли вдруге спустошила тарілку і вимочила залишки підливки хлібом. — Я навіть не впевнена, що зможу злізти зі стільця.

— Ну нічого, — сказав Джо, але помітно було, що засмутився, — може, згодом. У мене є шоколадний пудинг та пиріг-іриска.

Роланд підніс серветку до рота, щоб притлумити відрижку.

— А я б покуштував і того, і того.

— Ну, якщо вже так, тоді я, мабуть, теж не відмовлюся, — кивнула Сюзанна. Зрештою, скільки тисяч років минуло, відколи вона їла іриску?

Коли з пудингом було покінчено, Сюзанна запропонувала допомогти

1 ... 190 191 192 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темна вежа. Темна вежа VII"