Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Не кажіть дурниць, Енріке, — відповів він. — Адже ми гравці, правда ж?

— Так. Але ми добре знаємо один одного.

— Не так уже й добре.

— Гаразд, — мовив я. — Вам судити. То що б ви хотіли випити?

— Як ви дивитесь на джин з тоніком? По-моєму, чудовий напій.

Ми випили джину з тоніком, і мені було страшенно прикро, що я так обібрав його, та водночас і радісно, що виграв усі ті гроші, і ніколи ще джин з тоніком не смакував мені так, як того дня. Нема чого кривити душею і прикидатись, ніби не радієш з виграшу;, але той Ауїс Дельгадо був таки справжній і гравець.

— Як на мене, грати на такі гроші, що їх можеш безболісно втратити, було б просто нецікаво. А ви як вважаєте, Енріке?

— Не знаю. Я ніколи не мав грошей, що їх міг би безболісно втратити.

— Не придурюйтесь. У вас же достобіса грошей.

— Аж ніяк, — заперечив я. — Я кажу правду.

— Ой, та в кожного можуть бути гроші,— сказав він. — Досить тільки щось продати.

— У мене майже нічого такого нема. І це теж правда.

— Та облиште ви придурюватись. Я не бачив жодного американця, що не мав би великого гамана…

Як подумати, то він таки мав рацію. В той час він просто не міг побачити інших американців у «Рітці» або в Чікоте. А от тепер знову сидів у Чікоте, і всі американці, що їх він міг там зустріти, були зовсім не такі, як колись, за винятком хіба мене, бо я був білою вороною. Та я багато віддав би, щоб не зустрітися з ним там.

А втім, коли вже йому заманулося вчинити таку несосвітенну дурницю, то це його справа. І все ж таки, поглядаючи на столик, за яким він сидів, і пригадуючи давні дні, я дуже шкодував, що він тут, і ще дужче шкодував, що дав офіціантові телефон відділу контррозвідки в Seguridad [99]. Він, звичайно, і сам міг би туди додзвонитися, але я відкрив йому найкоротший шлях до арешту Дельгадо, спонукуваний припливом доброчесності й безсторонньої справедливості та нечистим бажанням повестись, як Понтій Пілат, і побачити, чим скінчиться душевна боротьба людини із самою собою, — одне слово, всім тим, що робить письменників такими милими приятелями.

Офіціант підійшов знову.

— То яка ваша думка? — спитав він.

— Я сам нізащо не виказав би його, — відповів я, намагаючись виправдатися перед собою за те, що дав офіціантові телефон. — Та я чужинець, а ця війна ваша, і клопіт ваш.

— Але ж ви з нами.

— Цілковито і завжди. Одначе я не зобов'язаний виказувати давніх знайомих.

— А я?

— Ви — інша річ.

Я знав, що це правда, й не міг відповісти інакше, але волів би нічого того навіть і не чути.

Моє бажання побачити, як поведеться людина за таких обставин, було вже давно і ганебно вдоволене. Я обернувся до Джона й більше не поглядав туди, де сидів Луїс Дельгадо. Як я знав, він уже понад рік був льотчиком у фашистів, а тепер оце сидів тут, вдягнений у республіканську військову форму, і розмовляв з трьома молодими льотчиками-республіканцями останнього випуску, що пройшли курс навчання у Франції.

Жоден з тих зелених новачків не міг знати його, і я подумав, чи не для того він пробрався сюди, щоб викрасти літак, чи, може, для чогось іншого. Та хоч яка була його мета, він вчинив дурницю, з'явившись у Чікоте.

— Як ви себе почуваєте, Джоне? — запитав я.

— Добре почуваю, — відповів Джон. — Питво що треба. Я, здається, трохи від нього захмелів. Зате в голові не так гуде.

До нас підійшов офіціант. Він був дуже збуджений.

— Я його виказав, — мовив він.

— От і добре, — озвався я. — Тепер ви позбулися того клопоту.

— Так, — гордо підтвердив він. — Я його виказав. Вони вже виїхали сюди, щоб забрати його.

— Ходімо, — звернувся я до Джона. — Тут буде неспокійно.

— Тоді краще піти, — сказав Джон. — Завжди щось таке трапляється, хоч як намагаєшся цього уникнути. Скільки з нас?

— Ви не залишитесь? — спитав мене офіціант.

— Ні.

— Але ж ви самі дали мені телефон.

— Звісно. Коли довго живеш у цьому місті, то знаєш багато всяких телефонів.

— Це був мій обов'язок.

— Авжеж. А хіба що? Обов'язок — свята річ.

— А як тепер?

— Ви ж оце щойно були задоволені, хіба ні? То, може, будете задоволені й потім. А може, з часом це вам сподобається.

— Ви забули пакунок, — нагадав офіціант і подав мені м'ясо, запаковане в два цупких конверти, в яких прибували номери «Остроги», що разом з купами інших журналів накопичувались в одній з кімнат посольства.

— Я вас розумію, — сказав я офіціантові.— Справді розумію.

— Він був давній клієнт і добрий клієнт. А я ніколи ще нікого не виказував. І тепер виказав не задля власної втіхи.

— Я теж не став би говорити про це цинічно чи грубо. Скажіть йому, що його виказав я. Він однаково має ненавидіти мене за мої політичні погляди. Йому буде прикро дізнатися, що це зробили ви.

— Ні. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки. Але ви мене розумієте?

— Так, — відповів я. Тоді збрехав: — Розумію і схвалюю.

На війні часто доводиться брехати, і, коли така потреба виникає, треба робити це швидко і якомога краще.

Ми потиснули один одному руки, і я пішов до дверей разом з Джоном. Виходячи, я озирнувся на столик, за яким сидів Луїс Дельгадо. Перед ним стояла щойно наповнена склянка джину з тоніком, і всі за столом сміялися з якогось його жарту. Він був веселий, дуже засмаглий, і я подумав: цікаво, кого він із себе вдає?

Він зробив дурницю, що з'явився у Чікоте. Але то був саме такий вчинок, на який він мав зважитись, щоб потім хвалитися ним, повернувшись до своїх.

Коли ми вийшли за двері й рушили вулицею, перед баром Чікоте спинилася велика машина служби безпеки, і з неї вискочило вісім чоловік. Шестеро з автоматами стали при вході, а двоє в цивільному зайшли всередину. Один з вартових звелів нам пред'явити документи, та коли я сказав: «Іноземці», — він кинув: «Проходьте, все гаразд».

На тротуарі затемненої Гран-Віа було багато битого скла після недавнього обстрілу, а ноги раз у раз спотикалися на уламках каміння. У повітрі ще не розвіявся дим, і по всій вулиці стояв дух вибухівки та розтрощеного граніту.

— Де ви думаєте