Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Я оце отримав м'ясо на всіх, а зготувати можна буде в моїй кімнаті.

— То я зготую, — сказав Джон. — Куховарити я мастак. Колись, пригадую, куховарив на судні…

— М'ясо, напевне, тверде, — попередив я. — Але свіже, сьогодні тільки зарізали корову.

— Пусте, — відказав Джон. — На війні твердого м'яса не буває.

Темною вулицею квапливо проходили люди, поспішаючи додому з кінотеатрів, де вони перечікували обстріл.

— А той фашист, чому він прийшов у кафе, де його знають?

— Та, мабуть, розум одібрало.

— Оце й біда з війною, — зауважив Джон. — Дуже в багатьох одбирає розум.

— Джоне, — сказав я, — ви таки маєте голову на в'язах.

Діставшись до готелю, ми пройшли повз купу мішків з піском, що захищала конторку портьє, і я попросив свій ключ, але портьє сказав, що в моєму номері нагорі двоє товаришів приймають ванну, то він оддав ключа їм.

— Ви, Джоне, йдіть просто нагору, — сказав я. — Мені треба подзвонити по телефону.

Я зайшов у кабіну й набрав той самий номер, що його дав офіціантові в барі.

— Алло! Пепе?

У трубці озвався глухий, тонкогубий голос:

— Оиё tal, Enrique? [100]

— Слухайте, Пепе, ви забрали у Чікоте такого Луїса Дельгадо?

— Si, hombre, si. Sin novedad [101]. Без шуму.

— Він нічого не знає про офіціанта?

— No, hombre, по [102].

— То й не кажіть йому. Скажіть, що це я його виказав, гаразд? А про офіціанта ні слова.

— А чому? Яка різниця? Він шпигун. Його однаково розстріляють. Іншого вибору нема.

— Я знаю, — сказав я. — Але різниця все-таки є.

— Як хочете, hombre, як хочете. Коли ми побачимось?

— Приходьте завтра, під обід. Ми одержали м'ясо.

— А до м'яса вип'ємо віскі. Гаразд, hombre, гаразд.

— Salud, Пепе, дякую.

— Salud, Енріке. Нема за що. Salud.

То був дивний, мов неживий голос, і я ніяк не міг до нього звикнути, але тепер, піднімаючись сходами нагору, відчував велику полегкість.

Усі ми, давні клієнти Чікоте, мали до його бару особливе почуття. І я був певен, що саме тому Луїс Дельгадо вчинив таку дурницю — знову прийшов туди. Він міг би робити своє діло й десь в іншому місці. Та коли вже він з'явився у Мадріді, то неодмінно мав прийти туди. Як сказав офіціант, він був добрий клієнт, і колись ми з ним приятелювали. А якщо тобі випадає нагода зробити комусь хоч найменше Добро, то її, певна річ, не варто проминати. Отож я був радий, що подзвонив своєму знайомому Пепе із служби безпеки, бо Луїс Дельгадо був давнім клієнтом Чікоте і я не хотів, щоб він помер з почуттям розчарування чи образи на тамтешніх офіціантів.

МЕТЕЛИК І ТАНК

Того вечора я повертався із цензури додому, в готель «Флоріда». Надворі дощило. Десь на півдорозі мені набридло мокнути, і я завернув до Чікоте, щоб нашвидку перехилити скляночку. Вже другу зиму обложений Мадрід зазнавав щоденних обстрілів, і в ньому не вистачало всього — від тютюну до людської витримки, — і завжди хотілося їсти, і раптом брала безглузда досада на те, що від нас не залежить, як от тепер на погоду. Мені слід було йти далі, додому. До готелю залишалося всього п'ять чи шість кварталів, та, побачивши двері бару Чікоте, я вирішив зайти випити,' а тоді вже подолати ті шість кварталів Гран-Віа по грязюці та уламках, що лишилися на вулицях після обстрілу.

У барі було велелюдно: до стойки не підступити, столики всі зайняті. В повітрі плавав тютюновий дим, лунали співи, скрізь були люди у військовому, пахло мокрими шкірянками, а замовлені напої передавали через голови тих, що в три ряди з'юрмилися перед стойкою.

Знайомий офіціант приніс мені звідкись від іншого столика стілець, і я сів у товаристві худого блідолицього німця з великим кадиком, котрого знав як співробітника цензури, та ще двох, не знайомих мені людей. Наш столик стояв посеред бару, трохи праворуч від входу.

За співами я ледве чув власний голос, та врешті замовив собі джину з ангостурою і вихилив як засіб проти негоди. У барі справді було повнісінько, і всі дуже веселилися, чи не занадто веселилися під впливом свіжовиготовленого каталонського питва, що його пили більшість відвідувачів. Якісь двоє незнайомців поплескали мене по плечі, а дівчина за нашим столиком щось промовила до мене, і я, не розчувши, відказав: «Авжеж».

Тепер, коли я перестав розглядатися навколо й подивився на своїх сусідів по столу, дівчина видалася мені страшенно негар-' ною, просто-таки потворною. Та коли підійшов офіціант, виявилося, що то вона запрошувала мене випити з ними. Її супутник був з вигляду не вельми міцний, зате в неї тієї моці вистачало на них обох. Вона мала різко окреслене обличчя — з тих, які називають напівкласичними, — а своєю атлетичною статурою скидалася на приборкувачку левів; що ж до хлопця, то йому найкраще личила б краватка котрогось із старих привілейованих коледжів. Але такої краватки на ньому не було. Як і всі ми, він носив шкіряну куртку. Тільки вона була в нього суха, бо вони прийшли сюди ще до того, як почався дощ. Дівчина також мала на собі шкіряну куртку, і вона цілком пасувала до її обличчя.

На той час я вже шкодував, що завернув до Чікоте, а не подався просто додому, де можна було перевдягтися в сухе й випити у зручному ліжку, поклавши ноги на бильце. Мені набридло дивитися на ту пару за столом. Життя надто коротке, а негарних жінок надто багато, і, сидячи там, я подумав собі, що хоч я й письменник і, отже, мав би відчувати невситиму цікавість до всяких людей, проте до цих двох мені байдужісінько: чи вони одружені, чи ні, і що вони знайшли одне в одному, і які їхні політичні погляди, і хто з них має які статки, і взагалі все, що їх стосується. Я розважив, що вони, певне, працюють на радіо. Хоч би коли я зустрічав у Мадріді дивних з вигляду цивільних людей, завжди виявлялося, що вони з радіо. Отож, щоб сказати бодай що-небудь, я підвищив голос і, перекриваючи гамір, спитав:

— Ви з радіо?

— З радіо, — відказала дівчина. Отже, так і є. Вони з радіо.

— Як життя, товаришу? — звернувся я до німця.

— Добре. А у вас?

— Мокре, — відповів я, і він засміявся, схиливши голову набік.

— Сигарети не знайдеться? — спитав він.

Я подав йому свою передостанню пачку, і він узяв дві сигарети. Дівчина атлетичної статури й собі взяла дві,