Читати книгу - "Українське письменство"

Але як не гострі сатиричні випади книжки, на всьому знати вичерпання ліричної снаги, знесилення поетичного виразу.

Подібно до поетів «Молодої музи», одгоріли коло 17—18 р. і наші наддніпрянські зорі. Корифей нашої поезії О. Олесь ще з часу першої своєї книги («З журбою радість обнялась») владно держав і читача, і початкуючого поета під своїм впливом. Він вніс в українську поетичну мову цілу низку символів, порівнянь, своїх власних слів, свою звукову символіку, а в багатьох речах підніс свій вірш до високої досконалості. Враження 1905 року дали першій його книзі велику силу поезій на так звані «горожанські теми». Поезії ці не належать до найсильніших в творчім здобутку поета: горожанський його пафос літературного походження, вся справа полягає часто в квітчастих сплетеннях певних фразеологічних зворотів. А проте цим віршам надано було переважного значення, і на їх підставі С. О. Єфремов утворив з поезії Олеся ідеологічний образ «музи гніву та зневіри». Олесь — прекрасний лірик, поки він зостається в сфері особистого, не трибун і не пророк; брак ідеології, вузькість поетичного обрію якраз являються слабою стороною його таланту. І саме тому, може, Олесь «виписався» так рано і, починаючи з п’ятої своєї книги, ледве чи досягає половини свого власного росту. Загальний тон поезії Олеся з кожною новою книгою стає тужливішим і сірішим, журба остаточно перемагає радість, все частіше бринять мотиви виснаження і безсилості:

Антагоніст і живий контраст Олеся, Чупринка мав ще коротшу літературну долю. Хутко заяснів і так само хутко погас. Сили його в порівнянні до Олеся — далеко менші, менший у нього і дар вірша; з українською ж мовою Чупринка мирить не завше. Але в нього був свій ритм, своя фізіономія, свої теми. Тільки та сама вузькість поетичних обріїв, невихованість поетичного чуття привели до того, що він утворив з двох-трьох найулюбленіших своїх ритмів два-три шаблони, які й почав в кожній речі повторювати. Це ж погубило і його версифікаційну техніку, підкинувши йому готові рими, ритмічні фігури і навіть готові слова.

Третій з українських поетів покоління 1878—1885 р. Мик. Філянський. Ні різноманітності ліричних настроїв, ні різноманітності словесного одягу в нього не знайти; в його ритмі звучить все один і той самий елегічний наспів, пробігають перед очима все ті самі образи. Церковні ремінісценції, заховані цитати з псалмів, окремі деталі богослужебного чину, переробки великопісних кантів надають ще більшої одноманітності його поезії, але з трьох названих вище українських поетів середнього покоління Філянський — єдиний, чий поетичний розвій ще не скінчився…

«Національну добу в мистецтві… ми вже перебули… Нам треба доганяти сьогоднішній день… Хай наші батьки (що не дали нам нічого в спадщину) втішаються «рідним» мистецтвом, доживаючи з ним вкупі, — ми, молодь, не подамо їм руки. Доганяймо сьогоднішній день». Так кінчав свою передмову до книжки «Кверо-футуризм» Михайло Семенко, один з корифеїв наймолодшої групи українських поетів. Так виступала нова — третя — ґенерація. Взагалі передмова Семенка не зовсім ясна. Що називає він національною добою в мистецтві? Яку нову добу на зміну їй має розпочати? Що має він протиставити національному мистецтву батьків? Найясніше в передмові — це, власне, «наздоганяймо сьогоднішній день», тужливий приспів української поезії ще з 900-х рр. Наздоганяймо його, хоча й довелось би «плижкувати», перескакувати через неперейдені ще ступені літературного розвитку. А «сьогоднішній день «поезії для Семенка в 1914 р. — елеґантний футуризм Ігоря Сєвєряніна, вірним учнем якого він являється і в «Дерзаннях» (що навіть форматом нагадує сєвєрянінські брошури), і в «Кверофутуризмі». Тільки пізніше його захопила ґрандіозна емоціональність Уїтмена та ґрандіозна образовість Маяковського…

Українське громадянство, український книгар зосібна, поставились до Семенка вороже. Хід думок приблизно був такий: «Ох, футуризм! рятував нас досі Господь од такого лиха, а тепер показується — не минути»… Семенко сам розказав, як ні одна книгарня не хотіла приймати його книжок на продаж. Коли ж він питався про причину, йому одповідали: в одному місці — «не продаємо принципіально»; в другому — посилалися на його протести проти мистецтва батьків: «Якийсь капосник облив помиями батька Тараса…»

Проте це було в 1914 році. Коли Семенко знов з’явився по революції 17-го року зі своїми «П’єро», він пішов в продаж вільно, без всякого опору з боку читача і книгаря, очевидно, реченці довершились,