Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Усе так, як я й боялася. Тільки зіпсувала все, розпочавши цю розмову. Я така змучена, Фітце. Розпач геть висушив моє серце. Вередування Старлінг — це для мене як пісок на відкриту рану. Я хотіла тільки, щоб між вами був лад. Даруй мені моє втручання. Але ти й досі вродливий юнак, і це не востаннє у тебе подібні клопоти.

— Вродливий? — Я вголос гірко розсміявся, не вірячи власним вухам. — З цим пошрамованим обличчям і побитим тілом? Бачу в кошмарних снах, що коли ми з Моллі зустрінемось, то вона вжахнеться й не захоче мати зі мною жодних стосунків. Вродливий. — Я відвернувся від Кеттрікен, у горлі мені зненацька надто пересохло, щоб говорити. Не скажу, щоб я так оплакував свою зовнішність. Просто боявся того дня, коли Моллі побачить мої шрами.

— Фітце, — тихо озвалася Кеттрікен. Її голос зненацька став дружнім, а не королівським. — Кажу тобі як жінка: попри твої шрами, ти далеко не настільки негарний, яким, здається, себе вважаєш. Ти й досі вродливий юнак, і це не має нічого спільного з твоїм обличчям. А якби моє серце не належало мілордові Веріті, я б тебе не зневажила.

Вона простягла руку, провела холодними пальцями вздовж давнього розтину на моїй щоці, наче її дотик міг його стерти. Моє серце здригнулося відлунням вкладеної в мене пристрасті Веріті, ще посиленої вдячністю за сказані нею слова.

— Ви гідні кохання мого владаря, — не задумуючись і від усього серця прорік я.

— Ох, не дивись на мене його очима, — сумно зронила вона.

Зненацька підвелася, притискаючи карту до грудей, мов щит, і вийшла з намету.

Розділ 30. Кам’яний сад

Твердиня Діміті, маленький замочок на бакійському узбережжі, впала незадовго до того, як Регал коронувався на короля Шести герцогств. У той страшний час знищено було багато селищ, а всі втрачені життя ніколи не полічено. Маленькі замки, такі як Діміті, часто ставали мішенню червоних кораблів. Стратегія піратів полягала в нападах на прості селища та менші укріплення, щоб ослабити цим загальну лінію оборони. Лорд Бронз, якому довірено Діміті, був уже літньою людиною, та все-таки очолив людей, що обороняли цей маленький замок. На жаль, високі податки, призначені для загального захисту узбережжя, на якийсь час вичерпали його ресурси, а тому укріплення Діміті були в жалюгідному стані. Лорд Бронз загинув серед перших. Червоні кораблі майже без зусиль зайняли твердиню. Знищили її вогнем і мечем, перетворивши на могильне руйновище, яким вона є досі.

На відміну від дороги Скіллу, та дорога, якою ми йшли наступного дня, повною мірою зазнала на собі руйнівного впливу часу. Колись, без сумніву, це була жвава й широка траса, та тепер, стиснута лісом, повужчала, звівшись ледь не до стежки. Я безтурботно крокував цією дорогою, яка не загрожувала щохвилини вкрасти в мене розум. А от інші тим часом все бурмотіли й бурмотіли, нарікаючи на горбки, корені, що вилазили із землі, гілля, яке напáдало зверху, та решту перешкод, які ми долали весь день. Я тримав свої думки при собі й тішився густим мохом, що покрив колись бруковану поверхню, тінню всипаних бруньками гілок дерев, які нависали над дорогою, а час від часу — тупотінням тварин, що тікали в підлісок.

Нічноокий був у своїй стихії. То мчав уперед, то чвалом повертався назад, до нас, тоді якийсь час рішуче трюхав поруч із Кеттрікен. Потім знову рушав у дальшу дорогу. Одного разу підбіг до нас із Блазнем, висолопивши язика, та оголосив, що цього вечора ми пошукаємо дикого кабана, бо довкола повно їхніх слідів. Я переказав це Блазневі.

— Мені жоден дикий кабан не губився, тож я не збираюся жодного з них шукати, — спогорда відповів він.

Загалом кажучи, я погоджувався з такими міркуваннями. Пам’ятаючи покалічену ногу Барріча, я волів бути дуже й дуже обережним з великими ікластими тваринами.

Кролики, — запропонував я Нічноокому. — Полюймо на кроликів.

Кролики для кроликів, — зневажливо пирхнув той і знову помчав уперед.

Я пропустив цю шпичку повз вуха. День видався саме для мандрівки — приємно прохолодний. Запахи зеленого лісу були для мене як повернення додому. Кеттрікен вела нас, заглибившись у власні думки, а Кеттл зі Старлінг прошкували позаду, зайняті розмовою. Кеттл і досі йшла найповільніше, але здавалося, що, відколи почалася наша подорож, стара набрала сили та витривалості. Та, вони обидві однаково були на зручній відстані від нас, коли я тихо спитав Блазня:

— Знаєш, що Старлінг вважає тебе жінкою?

Він повернувся, моргнув бровою і послав мені повітряний поцілунок.

— А хіба ж ні, прекрасний принцику?

— Я серйозно, — дорікнув я йому. — Вона гадає, що ти жінка, ще й закохана в мене. Думала, що минулого вечора у нас було любовне побачення.

— А хіба ж ні, мій соромливий? — Він глянув на мене так, що я скипів.

— Блазню, вважай! — перестеріг я його.

— Ах, — він раптом зітхнув. — Може, правда в тім, що я боюся показати їй свій доказ. А то потім усі чоловіки її розчаровуватимуть. — Значуще показав на себе.

Я спокійно на нього дивився, доки він не посерйознішав.

— Чи істотно, що вона думає? Хай собі думає те, в що їй найлегше повірити.

— Себто?

— Їй потрібен був хтось, кому вона могла би звіритись. На якийсь час вибрала мене. Може, їй легше було це зробити, повіривши, що я жінка. — Блазень знову зітхнув. — Оце єдине, до чого я так і не звик за всі роки, проведені між вашими людьми. Велика вага, яку ви прив’язуєте до статі.

— Ну, бо це важливо… — розпочав я.

— Дурня! — вигукнув він. — Це ж усього-на-всього звичайна гідравліка. Чого це важливо?

Я глипав на нього й не міг дібрати слів. Це все здавалося мені настільки очевидним, що нічого й казати. За кілька хвилин промовив:

— Не можеш просто сказати їй, що ти мужчина, і покласти цьому кінець?

— Це не було б кінцем, Фітце, — розсудливо відповів Блазень. Переліз через повалене дерево, почекав, доки і я це зроблю. — Далі вона захоче знати, чому я, як мужчина, її не прагну. Або це якийсь ґандж у мені, або ж я вбачаю якийсь ґандж у ній. Ні. Не думаю, що слід розмовляти на цю тему. Однак Старлінг має певні вади, притаманні загалу менестрелів. Вважає, що все на світі, хай яке особисте, має бути темою обговорення. Чи й ще краще, перетворене на пісню. О так!

Зненацька прибрав артистичної пози посеред лісового шляху. Його постава так скидалася на Старлінг, коли вона готувалася до співу, що я жахнувся. Озирнувся на менестрельку, аж тут Блазень раптом завів щиросерду пісню:

Який побачимо ми кут,

Як Блазень відливатиме?

Чи буде там западина?

Чи, може, щось звисатиме?

Я перевів очі зі Старлінг на Блазня. Він схилився у вишуканому поклоні, яким часто закінчував свої виступи. Мені водночас хотілося і розреготатися, і провалитися під землю. Я бачив, що Старлінг почервоніла та рвонулася вперед, але Кеттл піймала її за рукав і щось суворо сказала. Тоді обидві зиркнули на мене. Вже не вперше Блазнева ескапада засоромила мене, але ця була чи не найгострішою. Я відповів обом жінкам безпорадним жестом, тоді знову