Читати книгу - "Ім’я вітру"

Перш ніж я встиг щось сказати чи зробити, заревів дракус.

Розділ сімдесят восьмий

Отрута

Рев дракуса нагадував звук сурми, якщо уявити собі сурму завбільшки з будинок — таку, що складається з каменю, грому та розтопленого свинцю. Я відчув його не в грудях. Я відчув його в стопах, коли від нього задрижала земля.

Від цього реву ми різко підскочили. Деннина потилиця врізалася мені в ніс, і я захитався, осліпши від болю. Денна цього не помітила, бо тут-таки заточилася й упала, перетворившись на безвільний реготливий клубок рук і ніг.

Допомігши Денні підвестися, я почув удалині якийсь хряскіт, і ми обережно повернулися на оглядовий майданчик.

Дракус… дурів, скачучи, як п’яний собака, і перекидаючи дерева, як хлопчисько валить кукурудзиння на полі.

Я затамував подих і побачив, як він підійшов до древнього дуба, столітнього й кремезного, як сірокамінь. Дракус став дибки й наліг передніми ногами на одну з нижчих гілок, ніби бажаючи видертися. Гілка, яка була завбільшки з ціле дерево, практично вибухнула.

Дракус став дибки знову й добряче наліг на дерево. Дивлячись, я не сумнівався, що він ось-ось нахромиться на зламану гілку, але зазублений спис із твердого дерева розлетівся на друзки, ледь прим’явши йому груди. Дракус врізався в стовбур. Він не зламався, але розколовся з громоподібним звуком.

Дракус кидався навсібіч, скакав і падав, качався на гострому, зазубленому камінні. Гикнув, видихнувши величезний язик полум’я, і знову атакував розколотий дуб, ударивши його головою, схожою на гігантський тупий клин. Цього разу він повалив дерево; коріння дерева різко вийшло з землі, і навсібіч полетіли ґрунт і камінь.

У мене на думці було тільки одне: намагатися заподіяти шкоду цій істоті марно. Вона застосовувала до самої себе таку силу, на яку я й не сподівався здобутися.

— Нам його ніяк не вбити, — сказав я. — Це було б усе одно що намагатись атакувати грозу. Як би ми могли йому нашкодити?

— Нам треба приманити її з-за кручі, — спокійно запропонувала Денна.

— Вона? — перепитав я. — Чому ти думаєш, що це — вона?

— А чому ти думаєш, що це — він? — відповіла вона, а тоді хитнула головою, наче очищуючи її. — Не зважай, це не має значення. Ми знаємо, що його приваблюють вогні. Ми просто розведемо вогонь і звісимо його з гілки. — Вона показала на кілька дерев, які звішувалися з кручі внизу. — Тоді, коли він помчить його гасити… — Вона зобразила обома руками падіння.

— Гадаєш, йому хоч це нашкодить? — із сумнівом запитав я.

— Ну, — заговорила Денна, — коли мураху змітають зі столу, з нею нічого не стається, хоча для мурахи це, напевно, все одно що впасти з кручі. Але якби хтось із нас зіскочив з даху, ми постраждали б, оскільки ми важчі. Логічно, що більші істоти падають іще жорсткіше. — Вона пильно подивилася на дракуса внизу. — А навряд чи можна бути більшим за нього.

Звісно, вона мала рацію. Вона говорила про квадратно-кубічний коефіцієнт, хоч і не знала, як це називається.

— Так він має принаймні дістати ушкодження, — продовжила Денна. — Далі ми б, наприклад, могли скинути на нього каміння абощо. — Вона поглянула на мене. — Що таке? З моєю ідеєю щось не так?

— Це не вельми героїчно, — зневажливо промовив я. — Я сподівався на щось трохи цікавіше.

— Ну, свій обладунок і бойового коня я забула вдома, — сказала вона. — Ти просто засмутився через те, що твій великий університетський мозок не зміг додуматися, що робити, а мій план блискучий. — Вона показала назад, на ущелину з крутими стінами. — Вогонь розведемо в якихось із тих металевих ночов. Вони широкі, мілкі, і вони заберуть жар. У тій повітці був якийсь канат?

— Я… — Я вкотре відчув, як у мене всередині все обривається. — Ні. Не думаю.

Денна погладила мене по руці.

— Не треба так. Коли він піде, ми пошукаємо на руїнах хати. Б’юсь об заклад, що там є якийсь канат. — Вона поглянула на дракуса. — Чесно кажучи, я її розумію. Мені теж хочеться бігати й на щось стрибати.

— Це той маніакальний стан, про який я говорив, — відповів я.

За чверть години дракус пішов із долини. Лише після цього ми з Денною вибралися зі своєї схованки; я ніс свою дорожню торбу, а вона — важкий цератовий мішок, в якому лежав увесь ґлей, який ми знайшли, майже цілий бушель.

— Дай мені свій приваб-камінь, — сказала вона, поставивши мішок. Я передав його. — Знайди якийсь канат. А я піду відшукаю тобі подарунок. — Вона легко подалася геть, а за нею полетіло її темне волосся.

Я швидко обшукав хату, дихаючи якомога рідше. Знайшов сокиру, битий посуд, бочку червивого борошна, запліснявілий солом’яний матрац, клубок шпагату, але каната не знайшов.

Денна радісно скрикнула серед дерев, підбігла до мене та втиснула мені в руку чорну лусочку. Вона була тепла від сонця, трохи більша за її лусочку, але радше овальна, ніж схожа на краплю.

— Красно дякую, пані.

Усміхаючись на весь рот, вона зробила чарівний реверанс.

— Канат?

Я показав клубок грубого шпагату.

— Найближче до нього, що я зміг знайти. Вибач.

Денна насупилась, а тоді махнула на це рукою.

— Ну, гаразд. Ти вивчав в Університеті якусь дивну й чудову магію? Якісь темні сили, які краще не чіпати?

Я перевернув лусочку в руках і замислився над цим. У мене був віск, а з цієї лусочки зв’язок вийшов би не гірший, аніж з волосини. Я міг би зробити модель дракуса, але що далі? Істота, яка спокійно відпочиває на вугіллі, й оком не змигне, якщо припекти їй ноги.

Але з лялькою можна робити й дещо страшніше. Таке, про що добрий арканіст не має думати взагалі. Маніпуляції зі шпильками й ножами, від яких з людини точиться кров, навіть якщо вона десь далеко. Справжнє зловживання.

Роздумуючи про це, я поглянув на лусочку у своїй руці. Вона здебільшого складалася з заліза й посередині була товща за мою долоню. Я не знав, чи зміг би проникнути під луску й нашкодити цій істоті, навіть послуговуючись лялькою й енергією з розпаленого багаття.

Найгіршим же було те, що, спробувавши, я б не дізнався, чи вийшло в мене. Мені нестерпно було уявляти, як я сиджу без діла біля якогось багаття, встромляючи шпильки у воскову ляльку, тим часом як за кілька миль від мене оскаженілий від наркотику дракус качається на підпалених руїнах ферми, що належала геть безневинній родині.

— Ні,