Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Стрейндж уже рота розкрив, щоб відповісти, але затнувся.

— Кажете, Поліна Борґезе? А я бачив її портрет у Парижі[340].

Та він опанував себе і продовжив:

— Мене зараз не цікавлять такі дарунки. Розкажіть мені про магію. Як перекинутися на ведмедя? Чи на лиса? Як звуться три ріки, що протікають королівством Безблагодать?[341] Ральф Стоксі вважав, що вони впливають на події в Англії. Це правда? У «Пташиній мові» є згадка про кілька заклять, які можна накласти змішанням кольорів; що ви мені розкажете про це? Що означають камені в Донкастерових клітинках?

Джентльмен скинув руки в удаванім здивуванні:

— Скільки питань!

Він розсміявся. Сміх мав прозвучати весело й безтурботно, але вийшов трохи силуваним.

— Що ж, тоді я з радістю вислухаю відповідь на будь-яке з них. Обирайте самі.

Але джентльмен лиш люб’язно посміхався.

Стрейндж і собі дивився на нього з неприхованим роздратуванням. Очевидно, пропозиція поширювалася тільки на речі, але не знання.

«Якби мені схотілося подарунка, я би пішов і купив собі щось! — думав він. — Якби мені схотілося побачити Поліну Борґезе, я би просто пішов до неї і представився. Магія мені для цього не потрібна! Як же, хай йому грець, я…»

Раптом його осінила ідея, і вголос маг промовив:

— А принесіть-но мені те, що ви отримали під час своєї останньої оборудки з англійським магом!

— Що?! — перелякався джентльмен. — Ні-ні, вам це геть ні до чого! Нікчемна, абсолютно нікчемна річ! Подумайте краще!

Прохання його, вочевидь, не на жарт схвилювало, хоча Стрейндж і не розумів, чому. «Можливо, — подумав Стрейндж, — маг дав йому щось цінне, і він нізащо в світі не хоче з цим розлучатися. Байдуже. Я тільки подивлюся, що воно таке, і тільки-но зрозумію, яке з нього пуття, то одразу поверну. Це має переконати його в моїх благих намірах».

Він увічливо посміхнувся:

— Здається ви щось казали про зобов’язальність пропозиції? Я чекатиму на цей предмет, чим би він не був, сьогодні ж! Увечері!

О восьмій він вечеряв із Ґрейстілами у їхній похмурій їдальні.

Міс Ґрейстіл запитала про лорда Байрона.

— О! — відказав Стрейндж. — Вертатися в Англію він наміру не має. Поезії можна писати де завгодно. А от у моєму випадку якраз усе навпаки: англійську магію сформувала Англія, і водночас Англію сформувала магія. Вони — єдине ціле, невіддільні одна від одної.

— Тобто, — ледве насупилася міс Ґрейстіл, — англійський розум, англійська історія і так далі сформовані магією. Ви говорите метафорично.

— Ні, якраз буквально. Наприклад, це місто збудоване в звичайний спосіб…

— Ха! — розсміявся д-р Ґрейстіл. — Це так типово для мага! Легка зневага в голосі, коли мова заходить про все, що робиться в звичайний спосіб!

— Я не хотів нікого образити. Запевняю вас, я надзвичайно шаную речі, які робляться в звичайний спосіб. Ні-ні, суть моїх слів у тому, що межі Англії, сама її форма, була визначена магією.

Д-р Ґрейстіл гмикнув:

— Зовсім не певен. Наведіть якийсь приклад.

— Чудово. Колись давно на йоркширському узбережжі стояло прекрасне місто, і одного дня городяни раптом замислились, навіщо вони платять податки своєму королю, Джону Ускґлассу. Безсумнівно, твердили вони, такий великий маг, як він, міг би начаклувати собі з повітря стільки золота, скільки заманеться. Нічого згубного в таких думках не було, але ці нерозумні люди на тім не спинились. Вони відмовилися платити і вступили в змову з ворогами короля. Та перш ніж сваритися з магом, а тим паче — з королем, краще двічі подумати, скажу я вам. І тільки уявіть собі, якщо обидві постаті поєднані в одній людині. Овва! Тоді небезпека множиться в сто разів. Спершу з півночі на місто налетів вітер. Кожна тварина, якої він торкнувся, умить старішала й дохла: корови, свині, птиця, вівці і навіть коти з собаками. Коли ж вітер торкнувся самого міста, будинки враз перетворилися на руїну на очах у сердешних хазяїв. Знаряддя ламалися, горщики билися, дерево тріскалося та зсихалося, цегла й камінь стиралися на порох. Деякі образи в церкві вилиняли, наче збігло багато часу, аж нарешті обличчя всіх статуй у храмі неначе скорчилися в крику. Вітер шмагав море, і під його ударами воно збурювалось у дивних загрозливих подобах. Городяни прийняли мудре рішення й бігом покинули місто, а коли дістались якихось пагорбів, озирнулися саме вчасно, щоб побачити, як його рештки поволі зникають під холодними сірими хвилями.

Д-р Ґрейстіл усміхнувся:

— Всякий урядувальник, ким би він не був: вігом, торі, імператором чи магом — дуже погано сприймає відмову платити податки. Ці ваші історії будуть у новій книжці?

— Аякже! Я не належу до числа тих скупих авторів, які віддають свої слова лиш на міру, унцію за унцією. В мене дуже ліберальні погляди на авторство. І всякий, хто не пожалкує гінеї містерові Маррі, побачить, що я настіж повідчиняв двері своїх сховищ і віддаю геть усі свої знання на продаж. І моїм читачам вільно ходити навколо, роздивлятися і вибирати.

А от міс Ґрейстіл серйозно замислилася над розказаною історією.

— Його, безперечно, під’юдили, — нарешті промовила вона, — але вчинив він однаково немов справдешній тиран.

Десь у тінях все ближчали кроки.

— Що там, Френку? — гукнув д-р Ґрейстіл.

Із сутіні випірнув стурбований Френк, слуга д-ра Ґрейстіла.

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку. І те, й інше адресоване містерові Стрейнджу.

— Ну, то чого ж ви стоїте там, роззявивши рота? Ось поруч із вами містер Стрейндж. Просто віддайте йому листа і коробочку.

Вираз обличчя Френка та його настрій свідчили про внутрішню боротьбу із надзвичайним спантеличенням, а насуплений вигляд говорив про те, що слуга геть розгубився. Він зробив останню спробу пояснити хазяїну, що його турбує:

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку на підлозі одразу за порогом, у будинку. Хоча двері було зачинено на замок і засув!

— Значить, Френку, хтось і замок відімкнув, і засув посунув, — відповів йому д-р Ґрейстіл. — Не треба вигадувати якісь загадки.

Тож Френк передав листа й маленьку коробочку Стрейнджу та пішов собі назад у темряву, бурмочучи щось під ніс та розпитуючи в стільців і столів, які траплялися по дорозі, чи мають вони його за тугодума.

Тітонька Ґрейстіл нахилилася через стіл і чемно припросила мага не церемонитися поміж друзів та прочитати листа